Валерій Шкарупа. «Висліди стомленостей»
17 травня 2011
17 травня - 4 червня 2011
Очі, примружені за скельцями окулярів; частокіл нестрижено-густих козацьких вусів. Голос водночас насмішкуватий і ввічливо-уривчастий. Розкриваючись, приховує. Затаївшись – сподівається. Ґрати без стін варті білої риски на мапі Великої Жовтої території. Хто шукає «Індію Духа», а хто – «внутрішню Монголію».
Знайомтесь – Валерій Шкарупа. Кавалер медалі Анвара Садата – і знаний штукар-кераміст. Невиправний читальник (якось виписав на рік 15 мистецьких журналів) – і номад-спритник, що не пропустить жодної помітної виставки в Московії чи Курляндії. Нишпорка музейник фондів – і просто мрійник. Упасти в траву, потрапити в Британську енциклопедію, – що первинніше? Талан натхненного цвіркуна-оповідача не скасовує талану головного. Мистецького, малярського.
«Віртуальна реальність» мусила б сором`язливо знітитись у порівнянні з вислідом фантазії художника, значущість якої – не у рясноті складових, а у витонченості їхніх поєднань. Дві основні літери Шкарупиної абетки: лінія й решітка (трикутник, ромб – із ними, набряклий рубіновий «зрак» чи незасіяна паша, знак Трійці чи блискіт фібули – список припущень невичерпний).
Лінія – лаконічний уламок решітки, випорснутий у простір без усякого натяку на лаконізм; «магічний квадрат», розплющений праскою... Решітка – лінія, заплетена невигадливим вузлом перепендикулярів... Одне – обмежене іншим, але ним і живиться. Забудьмо, втім, про рівновагу: лише завдяки пальцям автора, які випадково втрапили у кадр, можна здогадатися, що «жовта стріла» (привіт Пелевіну!) стриміє у хмари, а не послужливо в`ється долом. Ще б пак, «верх/низ» (як і «день/ніч, «захід/схід» тощо) примислений нами, аби не розгубитися на пліснявій сирній головці, що зветься планета Земля, але більш ніде довкола.
А «магічний квадрат» тому й «магічний», що одна й та сама фраза однаково читається у всіх напрямках, із двома діагоналями включно. Решітка, викреслена художником, і справді нагадує «магічний квадрат» – у Валери, щоправда, не п’ять, сім чи чотири клітинки з кожного боку. Тому замість заґратованого просторового клаптя бачимо розпірку на фалдах Космосу. Клітка з розчепіреними стінками (лети, птахо) і непевною кількістю чарунок; нехитра павутинка, в якій застряє глядацьке око, хай без мушиних крилець. Квадрат сезамно розмикається, лінія-стріла окреслює овід кількох полотен, нанизуючи їх, як намисто, на нитку думки – втаємничившись, розшифровую, – як і сам мистець.
Біла смуга – геометричний абсолют, що надає декоративній поверхні особливого виміру; червона – облямівка бездонного байраку: тяжіє до теракотового телурію, наче та антропогенна пляма поруч, сповита пеленами, як мумія; жовта – лише освіжає, як ковток оранжаду, але у фляжці вже пусто, як у пустелі. «Плавання у срібному морі» скінчається в... отруєній лагуні. Зав'язь усіх кольорів – таки жовтизна, з усіма її відтінками, крім лимонного. Цегляний, вохристий, лілувато-пісочний, тужливо-солом'яний, зі зворотним вектором до затвердіння і старовинного почорніння (однак, вагітного, користуючись терміном Р.Oтто, нумінозністю).
Неминучий фатум кожного мистця – неадекватність усвідомлення власного доробку. Валерій Шкарупа прямує до моря, але несвідомо надає перевагу не хвилям, а берегу вздовж лінії хвиль. Блукає висохлими річищами, стомленими солончаками, знедоленими каньйонами. І фактура його полотен – вислід вікових стомленостей і нашарувань (здається, відколупни шмат фарбного шару – і натрапиш на уламок знешкодженої стріли, як на схилі забутого кургану). Сонна велетенська змія прорила ці спечені канальці – або ж сама вода жахнулася вимогливості цих берегів і відповзла до власних джерел. Тож і заросло осокою Кисле озеро на Слобожанщині, біля якого пройшли дитячі літа майбутнього художника, котрому судилося спершу скуштувати долі воїна-розвідника в південних морях і майстра-кераміста, вченого-реставратора.
Обпалений чорним каїрським сонцем, він шукає його слизьку тінь у Тамані, Ольвії, Самарканді та прохолодній Прибалтиці. В його картинах – а писати їх починає з рельєфної обробки полотна – закляк гортанний пеан червонолакових посудин і гундосий наспів барханів (отже, міг би повторити за Юнгом, що відвідав Північну Африку 1920 р.: «Чим більше ми пробиралися в Сахару, тим більше гальмувався час, загрожуючи рухом у зворотньому напрямку... Я майже сновидів, коли дійшов до перших хижок оази... тому й присвятив своє полотно 1998-1999 рр. «міфічному часові»).
Знаємо Валеріїв-консулів... Також і преторів, прокураторів, сенаторів, квесторів, судових обвинувачів, златоустів на держутриманні та простих легіонерів. До них додамо Валерія Шкарупу – самоука-професіонала (оксюморон?), друга Інфанте й Конфуція з Малевичем (двох останніх – заочно, а втім, хто зна...). Людину. Що знайшла свій Берег – і тримається його. Не відірвеш!
Олег Сидор-Гібелинда,
мистецтвознавець
|
| | |
«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ» 22 квітня 2024
Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… |
Мінько Олег Терентійович
(Нар. 3.08.1938, м. Макіївка на Донеччині) – український живописець. Навчався (1959-1965) у Львівському державному ін-ті ужиткового та декоративного мистецтва (з 2004 – Львівська національна академія мистецтв) у Р.Сельського, К.Звіринського, Д.Довбошинського;
|
|
