Візуальні «Терцини» від Степана Ярового, Наталії Ярової та Віктора Романщака
09 вересня 2014
Галерея «АВС-арт» представила відвідувачам ще одну неординарну мистецьку родину. У художньому тріо: батько Степан Яровий, дочка Наталія Ярова та зять Віктор Романщак – одразу відчувається вплив старшого покоління. Високий рівень майстерності та глибоке захоплення процесом творення передалося у спадок. Але незважаючи на вагу авторитету, вже класика, Степана Ярового, і Наталія, і Віктор зуміли знайти свою дорогу. Поєднання робіт цих трьох митців в одному експозиційному просторі було вдалим експериментом та приємною несподіванкою як для поціновувачів творчості цієї родини, так і для тих, хто вперше відкрив для себе їх імена.
Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт»:
Може в Європі давно не роблять таких презентацій, не говорять, але для українця мова завжди явище космічне, слово завжди езотеричне і натхненне, воно дає енергію, якщо йде від серця, від душі. Тому все таки хочеться, щоб на кожній виставці хороше слово, побажання, звучало, щоб далі для митця була наснага, щоб він знав, що він комусь потрібний.
Проект, який сьогодні презентований, ми об’єднали таким літературним терміном терцини, що означає три рядки поезії, а ми назвали виставку трьох митців.
Старійшина, Степан Яровий, торік якому було сто років, якраз як ніколи звучав на нашій виставці присвяченій морю. Тоді ми особисто познайомилися із родиною, з пані Наталею Яровою та Віктором Романщаком. Коли ми поспілкувалися і я зачаровано слухала Віктора Андрійовича, як він розповідав про кожен камінчик, я зрозуміла, що переді мною глибина, структурована, усвідомлена інформація – це вражає. Через це мені хотілося, щоб прозвучала ця виставка в наших стінах. До того як ми почали формувати експозицію, я була знайома лиш із однією його роботою із нашої колекції. Коли я побачила мініатюри, як вони зроблені, і такою стилістикою, якою зараз вже не малюють, зрозуміла, що це справжні психологічні портрети будинків, цим я мотивую, чому роботи зараз у нас. І разом з тим, хотілося всіх трьох, бо ще з 90-х років, коли в нас вже піднімалася ідея роду, родини, нації, стояли питання, хто ми, куди ми йдемо.
Я більше кажу про Віктора Андрійовича, бо про Степана Ярового була велика публікація в Артанії, це вже класик. Мариністика Ярового неперевершена. Ви побачите тут і в альбомі, в нього немає агресивного моря. У нього є життєдайна прохолода, прозорість морського штилю, хвиля, яку не кожному вдається передати. Я власне не люблю мариністики, бо мало таких митців, як Яровий, що змогли передати душу моря, а не просто технічно намалювати. Колись один художник казав, як я воююсь із цією «зельонкою». Бо треба мати не лише вишкіл, але й натхнення, талант.
І зв’язує двох чоловіків до купи Наталія. І ми бачимо, що жінка, як жінка, вона споглядає, йде до вищих узагальнень, переходить в абстракцію, чоловік вирішує проблеми, береже старовину. Вона непередбачувана, не вгадана, різна, розбавляє собою і в той же час тримає собою цю експозицію.
Аліса Забой, скульптор:
Я усіх вітаю. Це свято живопису. Багато не можу сказати, бо я не мистецтвознавець. В принципі, як за кожен камінчик може розказати Віктор Андрійович, він Вам може розказати по кожній мініатюрі всю історію, як воно чіпляється одне за одне. В його живописі відчувається любов до історичних деталей. Степан Яровий дійсно легко вловлював мить, бо в нього море етюдне, це не те, що людина фотографує, а потім у майстерні щось вигадує. А з Наталією дуже складно, вона така розумна, вона затягує у свої роботи, знову ж таки цікаво. Такі митці, зі своїми характерами, вони поза часом, бо вони не на вимогу моди, а це справжнє мистецтво. Дуже вдячна за цю виставку.
Ольга Кобець, народний депутат четвертого скликання:
В цій галереї я вперше, на виставці подружжя Ярова та Романщак, я бувала не один раз, але надзвичайно комфортна обстановка саме тут, сприяє розмові із роботами. Це унікальне подружжя, Наталя та Віктор, бо вони настільки різні, що ніхто не подумав би що в родині можуть вжитися такі різні темпераменти, але тим вони і цікаві. Я пригадую кінець 80-х років, коли Віктор працював над гобеленом килима Полуботка, цю роботу сьогодні можна подивитися. Ще тоді в нього було нестримне бажання показати нам наші скарби, бо ми виховані так, що ми погано знаємо історію України, культуру, скарби. У нього самого є унікальна колекція київських пам’яток, які моєму поколінню, не вважалися пам’ятками вартими уваги, коли він ходив по Подолу і збирав їх. Там якісь пляшки скляні, а виявляється, що це XVIII ст., там камінчик, який виявляється із Золотоверхого монастиря. Людина ще в ті часи, на кінець 80-х років мала уявлення про цінність кожного каменю. Наталя теж унікальна, бо мала свій розвиток. Її треба розуміти, дошукуватися тексту і підтексту того, що доходить із її рук. Ми маємо з вами унікальну можливість побачити, як відбувається творчість, і як кожен досягає своїх висот.
Алла Маричевська:
Пані Оля сказала про те, що ми погано знаємо свою історію. І мені згадалася «Україна в огні» Олександра Довженка. Мені здається там є актуальний як ніколи епізод, коли фон Крауз вішає старійшину роду запорожців і каже своєму сину, дивись, українців не можна здолати, бо вони смерті не бояться, але можна купити і розсварити, це легко зробити, бо їм ніхто не розказував їх власної історії. І хай цей гобелен буде антитезою, покаже, що є люди, які бережуть, передають, хай дуже тривко, але не переривається зв'язок поколінь.
Віктор Романщак, мистець:
Я хотів би подякувати колективу, господарю галереї, що є можливість виставити роботи, побачити, як вони виглядають. І приємно, що тут саме ті місця, що я люблю, добре знаю. Те, що змінилася архітектура, це душу місця не міняє.
Сергій Білокінь, історик:
Хочу сказати, що мені надзвичайно подобаються реалістичні, але дуже складні до виконання роботи Степана Ярового. Пані Наталя у 80-му році робила тільки натюрморти, а потім перейшла до складних композицій. У тритомнику Щербаківського бачив зображення килима Полуботка, і було дуже приємно ще раз зустрітися з ним на Вашій виставці. Оригінал втрачено, він згорів, коли відбувалося бомбардування Києва і Муравйов розстріляв будинок, де Василь Григорович Кричевський жив і втратив свою збірку.
Може це не дуже до речі, але хочу показати книжку Степана Таранушенко, «Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України».
|
| | |
«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ» 22 квітня 2024
Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… |
Верещагін Геннадій Георгійович
(Нар. 18.11.1955, Запоріжжя) – український графік. Закінчив КХІ (1981, у А.Чебикіна, І.Селиванова). Член СХУ (1985, Одеська організація). Лауреат міжнародних конкурсів графіки. Працює в техніці кольорового офорту, переважно в пейзажному жанрі. Майстер екслібриса.
|
|
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)