AVSart Gallery
AVSart Gallery

Про галерею

Колекція

Виставки

Арт-вісті

Контакти
Головна  Контакти  Мапа сайту 

Фоторепортаж

Головна / Виставки / Фоторепортаж / Спомини

Спомини

01 березня 2011

«
»

Виставка мистецьких творів, що її відкрили на вечорі-пам’яті Миколи Маричевського, – чиста сльоза на спомин про друга, колегу, котрий гуртував усіх, хто в масиві мистецьких полів вишукував свою мову – художню форму, лінію, колір, гаму, що відповідали б поглядам мистця, його душі, самоідентифікації.

Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт»:
Мені хотілося, щоб ви ще раз згадали ті 1990-2000-ні, всі 55 чисел «Образотворчого мистецтва», шість чисел «Артанії», ті заходи, які гриміли по Україні, – «Рід. Родина. Нація», «Українська нитка». Мені хотілося, щоб ви побачили незакінчену серію мистецьких альбомів «Наш час – наш простір» – Микола планував 25 альбомів. Дякуючи Максиму Мельнику, двадцять книг все-таки вдалося видати. Незакінченою лишилася серія мистецьких альбомів діаспорян «Скрижалі духу».
Зрештою, це спогад не тільки про Миколу, це спогад про нас…
Дякую, що Ви прийшли. Мені хотілося, щоб, попри його чин, працю, ви відчули його світоглядні засади, його духовний настрій. Я зібрала тут ті роботи, де просвічується основний глибинний архетип білої української хати, чистоти. Найбільше це видно в роботах Віктора Гонтаріва. Так само представлені одесити – їхні чисті кольори доповнюють Миколу. Як і інтелектуали на кшталт Любомира Медвідя. А робота Антонюка «Моя Венеція», як друга назва України, своєї землі, була своєрідною іконою для Миколи.
Власне, такими спогадами, репліками, які мені вдалося зібрати ще раніше, я хотіла б спонукати вас на власні спогади, сентименти, риму, пісню. Я б хотіла, щоби ми далі просто говорили. Найперше я б хотіла подякувати Петру Івановичу Гончару, бо річницю по смерті Миколи ми проводили в музеї Гончара, і в нас так само була виставка, де зібралося товариство.

Петро Гончар, директор НЦНК «Музей Івана Гончара»:
У таких випадках мені завжди хочеться помовчати… Для мене Микола – маяк, хоча це слово матеріальне. Але все одно я весь час вимірював свою поведінку, дивлячись на нього. Він завжди був категоричний, принциповий. Я навіть не чекав, що мені тут виділили місію. Микола зробив свою справу. Хоча кажуть, що незамінних людей нема, Миколу ніким не заміниш. Нема Миколи – і вже не те життя. Мені здається, той бік, який Микола тримав, – там і небо провалилося. Те, що він зробив, – неоціненне.

Тетяна Пошивайло, мистецтвознавець, заступник директора НЦНК «Музей Івана Гончара»:
Доповнюючи слово Петра Івановича – ми разом проводили гончарівські читання. Ви знаєте, що він нам дуже допоміг, бо ми були початківці, тільки починали розбудовувати музей. Гончарівським читанням було присвячене ціле число «Артанії», де були відібрані кращі доповіді. Звичайно, Миколу ми знали як друга, часто бували вдома родинами. Завжди, з якої б нагоди ми не зібралися, в нього накочувалася сльоза, коли заходила мова про Україну.
Пані Алла хотіла, щоб я згадала один куплет пісні, яку він завжди просив мене заспівати:
Україно моя, рідна мати моя,
Хто ти є? Хто ти є? –
Я питаю про те навесні солов’я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є? Хто ти є? –
Я запитую серце своє...

Ліда Дубиківська, завфондами НЦНК «Музей Івана Гончара»:

Микола був дивовижний, він був великий, він усіх любив. Мені його дуже не вистачає. Ми великим кагалом – четверо Маричевських, троє нас – їздили разом у Білу Церкву, Калинівку, Старі Петрівці. У Білій Церкві обходили й Замкову Гору, і гору Семена Палія, і півміста пішки. І здавалося, що так буде завжди. Микола дуже тонко відчував мистецтво, талант. І зараз прийшла така думка: чому б не започаткувати Маричевські читання? Він продовжується в журналі, який веде Алла, в дітях, онуках, мистецтві. В мене дуже трепетне ставлення до Миколи, бо він дуже любив мої вірші, він перший їх помітив у мистецькому колі, й це буде зі мною назавжди.

Григорій Міщенко, художник, мистецтвознавець:
Тривалий час я працював із Миколою в редакції «Образотворчого Мистецтва». Вже говорилося, що в той час було жваво, цікаво, люди ходили... Сьогодні констатують: тихо, нікого немає, нікому не цікаво. І от я з відстані часу думаю: що ж найбільше було притаманне цьому дивовижному чоловіку? Це було відчуття ідеології, він керувався саме поняттям ідеології в мистецтві. І дійсно, в житті, особливо нашому українському, ми бачимо такий безлад – ніхто не може розібратися, що відбувається. Зараз забули ідеологічне поняття, поняття українськості – а ми дотримувалися цього в «Образотворчому мистецтві». Інколи ставили питання руба: оце – наше, а це – не наше. І це завжди дехто сприймав у штики.
…Інколи так затушовували: в мистецтві все може бути, все наше, не треба політизувати цю ситуацію. А Микола політизував, він говорив: «Оце – наше, а це – не наше». В нього було дивовижне відчуття справжності мистецтва. Мене це інколи дивувало: коли, розставиш роботи, він давав чудову оцінку, де художній твір, а де – ні.
Коли мине сьогоденна деструкція, ми будемо звертатися до його досвіду 90-х – початку 2000-х років, щоб рухатися далі. Для цього треба зберігати пам'ять про пана Миколу.

Тетяна Андрущенко, доктор філософських наук:
Якось ми зі студентами розбирали роботи Караваджо. У нього є «Вечеря в Емаусі»: пророкам являється Ісус за вечерею. Він молодий, безбородий, круглолиций, усміхнений – точна копія Миколи.
Коли ми прощалися в Спілці художників, то вже тоді було помітно його масштабність та нашу неспівмірність із ним. Це те, про що говорили: його мислення не просто мистецьке, а мислення державне, стратегічне. Миколі закидали, що він романтик. Так, він романтик, але його романтизм був продуктивним, результативним. Миколі закидали, що він радикальний, гострий, але ці радикальність і гострота дозволили зробити те, про що говорилося у демонстрованому тут фільмі, у ваших виступах. Він по цих струмочках зумів інтуїтивно побачити, зібрати все національне мистецтво, яке було, яке було замулене, яке було непомітне. Він зумів дати розуміння структури українського мистецтва, вперше теоретично і практично на шпальтах його журналів було показано, що, незалежно від регіонів, мистецький процес – єдиний, і його об’єднує українськість...
У Миколи було тонке й безпомилкове відчуття мистецтва – причому це мистецтво він умів, мислячи стратегічно, професійно, знаходити в нас генетично, витягувати, давати йому розквітнути. Сьогодні говорили, скільком людям він дав путівку в життя, – і мені він дав таку путівку. Мені приємно сказати, що Микола сьогодні продовжує жити, гарно живе його рід, стоїть міцно, Аллочка достойно продовжує роботу журналу, і цей журнал є абсолютно конкурентним, цей журнал є глибоким, таким глибоким, як сьогоднішня виставка. У Миколи чудові обдаровані, талановиті діти, і онуки такі ж будуть. Отже, пригадаємо Миколу, подякуємо Аллі. І будемо працювати, бо інакшого шляху немає.

Олена Загаєцька, редактор відділу історії та теорії мистецтва журналу «Образотворче мистецтво»:
Тут усі говорили, що кожен із Миколою Маричевським був знайомий по-своєму, бо він був настільки багатогранною особистістю, усюди встигав... Власне кажучи, й редакція долучалася до всього того, що робилося. Ми працювали разом – із того часу, коли він ще був просто редактором відділу, а потім – і головним редактором. Це було якраз тоді, коли Україна отримала Незалежність – вона все-таки дуже величезне піднесення принесла для всього народу. Саме на цій хвилі Маричевський встиг зробити дуже багато, бо було дуже багато однодумців. Він саме вдихнув у них дух, зумів їх організувати – це, звичайно, величезний талант. Особисто можу сказати: коли проходить час, розумієш, наскільки вимальовується ця постать, її сила і значимість…

Володимир Харченко, фотохудожник:

Ми з Миколою багато працювали, на той час половину видань зробили разом. Микола був великою людиною – не просто великою, а великою в часі, великою душею. І зараз можна побачити, скільки всього він започаткував, скільки зробив, скільки ще міг зробити…

Алла Маричевська:

Коли ви макетували журнал, це чув увесь п’ятий поверх Спілки художників (сміється). Творчий процес був гарний.

Володимир Харченко:
Так, тоді вся Україна з’їжджалася на творчий процес. Тобто привозилися роботи, треба було обов’язково поспілкуватися. Що важливо – Микола не тільки робив, він ще міг прислухатися, міг чути. Це дуже важливо в його справі.

Сергій Савченко, мистець:
Сьогодні такий вечір, що звучить тема Миколи, це тема зіставлення, зіставлення того минулого, за яким зараз ностальгічні почуття, витяги на спомини. Микола – це така неспинна енергія… Він намагався все перевірити масштабом. Згадайте виставки «Хутір», згадайте ідею створення Національної асоціації мистців, коли він об’їздив усю Україну. Миколі не треба було шукати українців. В одному місті говорили, що там є такий-то – він їхав конкретно, до конкретної людини...
Організації масштабних виставок якраз показують його чесність, бажання правди, бажання знайти те, що є найсуттєвіше. Вони допомагали виявити все актуальне, що було в українському мистецтві. Він вибирав імена, які б задавали тон усій Україні. Була ідея пересувних виставок – вони ж відбувалися не тільки в Києві, а й по обласних центрах. Було декларування сучасного, модерного мислення, українського духу. От чим переймався Микола, чого нам зараз не вистачає.
Генератор відійшов, і фактично людина шукає того, хто би взяв на себе відповідальність зіштовхнути з мертвої точки ситуацію. Думаю, буде дуже актуально зробити виставку Національної асоціації мистців. Треба говорити зі Спілкою, щоб вона дала зали, бо така виставка може бути небезпечною, як і раніше. Думаю, всі зголосяться дати свої роботи і зайняти всю виставкову площу. Я пропонував Аллі зробити каталог, спецвипуск «Артанії». Справа в тому, що єдина людина, котра зможе потягти й оформити документ існування такої особистості, як Микола Маричевський, – це лише Алла Маричевська.
Є книга споминів – я тебе, Алло, трошки викрию (посміхається). Не можна покладатися на когось, хто збоку бачив Миколу, наскільки би тісні не були дружні стосунки. Всі можуть долучитися до книги спогадів, де будуть зібрані бачення художників, бачення традицій, зіставлення із сучасним, те, що піднімав Микола. І треба це довести до реальних форм.

Віктор Маринюк, мистець:
Що стосується Миколи – я хотів би сказати, що це такий тип людини нелінивої, нелінивої душею, серцем, розумом, баченням. Це дуже характерно, це активність людини, якій болить Україна. Так, як було, бо триста років ми чекали, потім сімдесят років, потім двадцять років – і все тихо. І то з України роблять чистий, голий острів, і то не може не боліти…
Є багато людей, які вважають, що це саме Микола – їх найближчий друг. І, сказати по правді, коли я приїздив до вас, у Київ, то відчував себе, як удома, бо тут гарно, тут гарно приймають. А коли Микола приїжджав до нас, до Одеси, міста надзвичайно гонорового, зрусифікованого, зовнішньо антиукраїнського, він там себе також почував, як удома, бо було коло людей, зацікавлених в українському.
Якщо говорити про українську тему, то є вічне питання, що таке українське. Відповідь одна: те, що чудово зроблене, те, що уважно, те, що є слідом діяльності, гідності. Бароко не народилося в Україні, але воно було осмислене тут, воно є українським. Сьогодні є величезна потреба в нелінивих людях, у яких відкриті очі. Відсутність підстав – це гарна підстава робити добру справу.
Пішов Микола, але він із нами. Є величезна відповідальність за те, що ми з’явилися на цей світ, мали можливість його бачити. Тому це чудова нагода реалізуватися, це єдине, що можемо зробити в пам'ять про Миколу.

Олександр Хоменко, поет, есеїст:
Я не знав Миколу, як знали ті люди, що сьогодні тут зібралися. Спілкувався з ним, ковзнувши по цій сфері, яка має назву Маричевський. Приходив до нього в редакцію...
Я сприймаю Маричевського як текст, не як особистість. Можливо, в цьому є ґанж, недолік. Микола – як картини Демцю, їх треба бачити на віддалі, близько підійдеш – побачиш, але не все, а відійдеш – побачиш багато чого, що не побачив зблизька. Минулого року вийшла збірка «Стус як текст». Мені здається, Маричевський важливий як текст, не в сенсі того, що він написав, бо написав небагато, а в сенсі того, що зробив.
У нашому образотворенні і в часи Костя Широцького, і в часи Ковжуна не було критеріїв оцінки мистецьких явищ, подій, з’яв, артефактів; кожен міг говорити, що йому на думку спаде, в міру власної риторичної досконалості. Така ситуація в нашій словесності існувала до з’яви передмови до Седляревого «Кобзаря» і непроминальних текстів Пантелеймона Куліша в «Основі».
Маричевський, його 55 чисел «Образотворчого мистецтва» і 6 чисел «Артанії», – чому ці речі не старіють, не підвладні часу? Тому що вони дають систему координат. Цієї системи координат до Миколи не було. Під певним оглядом Миколі пощастило, бо вперше в історії нашого образотворення з’явився регулярний часопис, що міг би висвітлювати українське образотворення як ідею й сенс. Його не було в часи Широцького, Ковжуна, Пимоненка, Васильківського, Шевченка. Микола цю ситуацію використав по повній програмі. Він із «Образотворчого мистецтва» зробив мистецький образотворчий відповідник основ Шевченка й Куліша. Микола дав те як редактор, дав можливість підставово сказати, чи цей твір належить до українського сакруму і чому це так.
Можливо, батько-засновник у чомусь дещо перегинає палицю. На те він і засновник, щоб спадкоємці прийшли і сказали: «Ну, тут батько-засновник перегнув трохи». Як батько-засновник він показав український світ у його безмежності й структурованості. Я за часів Миколи на жодний «Хутір» не ходив і зараз, побачивши цю виставку, розумію: Маричевський уперше усвідомив те, що упорядкованість нашого простору обмежується подвір’ям, тим, що Куліш називав хутором. Це є впорядкований хронотоп космосу.
Колись Алехо Карпентьєр, прекрасний кубинський письменник, в одному з есеїв написав: «Ми шукали і знайшли себе». Він шукав НАС і знайшов НАС в образотворенні, але, можливо, хтось знайде нас у музичному мистецтві, де ми досі не кодифіковані...
У літературі – це Куліш і Шевченко, а в образотворенні – Микола Маричевський.

Афіша

«СІРА ПЕЙНА»19 березня 2024

«Сіра Пейна» – нова виставка живопису й графіки Анатолія Дністрового, названа, як і його нова повість «Сіра Пейна» (К.: Віхола, 2023. – 208 с.), що презентуватиметься в рамках події 13 квітня. Колір Payne’s grey, інспірований палітрою англійського художника Вільяма Пейна, добре відомий серед живописців і акварелістів – він відзначається темною глибиною з металево-синім відтінком.

Митці

Петрова Ольга Петрова Ольга
Ольга Петрова – художник, мистецтвознавець, доктор філософських наук, член Національної спілки художників України з 1986 року, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Інституту проблем сучасного мистецтва. Працює як художник, історик і критик мистецтва (автор 5 монографій та 800 статей).