Шевченкіана в галереї «АВС-арт»
13 травня 2014
Живописна і графічна добірка, представлена у травні в галереї «АВС-арт» на знак пошанування Тараса Шевченка, об’єднала роботи українських художників, котрі вже мають музейне значення. Це майстри образотворення Валентин Алтанець, Ніна Буряк, Левко Воєдило, Стефанія Гебус-Баранецька, Орест Гнатів, Сергій Гнойовий, Феодосій Гуменюк, Володимир Ємець, Богдан Задорожний, Віктор Зарецький, Софія Караффа-Корбут, Віктор Кириченко, Юрій Коваленко, Олена Кульчицька, Леопольд Левицький, Микола Мазур, Іван Марчук, Ядвіга Мацієвська, Олег Мінько, Ярослава Музика, Богдан Підкулицький, Роман Романишин, Сергій Савченко, Петро Сипняк, Петро Шолтес, – справді достойні імена й колекційні, високого стилю, роботи.
На відкритті виставки відбулася презентація збірника календарно-обрядових, ліричних, авторських пісень для дітей та дорослих «Пісенний світ українознавства» Валентини Короті-Ковальської – народної артистки України, завідувача відділу культури Національного науково-дослідного інституту українознавства. Вернісаж став справжнім святом українства – звучала авторська й народна пісня, бриніла бандура, згадувалася історія українського мистецтва, насвітлювалися Шевченкові дороговкази.
Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт»:
22 травня… У життєписі Шевченка взагалі мало дат, які би не приватизувала номенклатурна ідеологія. І це єдина дата, єдине свято, котре не вдалося приватизувати, котре живе на рівні думки, душі, серця свідомого українця, щирого українця (власне, «щирий» – синонім правдивого, чесного, шляхетного й високого). Це дата, що стала не просто перепохованням і поверненням на свою землю пророка в прямому значенні.
…У нас доволі мало могил: Сагайдачного – немає, Хмельницького – немає Калнишевського – тільки плита без конкретного місця. Святослава, мабуть, залили Канівським водосховищем. Тобто немає пантеону наших потисячолітніх стовпів, нема точок координат, де можна тішитися славою. Думаю, тому, мабуть, ми часто плачемо – так піднімаємо й плекаємо у своїй свідомості рану поразок. А мені хочеться, щоб у зв’язку з 22 травня ми говорили про момент нашої перемоги, про всі позитивні цяти на координатній площині національної свідомості. Із таких думок та міркувань і постала ця виставка.
Тут зібрані роботи, що представляють як різні школи, так і стилі, напрямки. Але чи не в усіх світиться Шевченкова духовність; роботи дихають в унісон із Шевченковими фундаментальними засадами; ми бачимо трансформації певних його тем. Наша виставка – на позитиві. Вона емоційна, світла, сповідує ідеологію філософії вітаїзму українського народу.
…Коли ми подивимося на Шевченкову поезію, що, власне, далі по життю перемогла його мистецьке обдарування, то майже всю її можна проспівати коломийкою – чотирнадцять складів кожного рядка. І ця трансформація пісенної народної творчості через поезію сподвигла мою думку на те, що без народної пісні, без живого духу нашого народу виставка була б неповною. Отож, у наших мистецьких стінах сьогодні буде озвучена книга Валентини Короті-Ковальської.
…З огляду на теперішні події, мало хто знає, що таке взагалі 22 травня, що за цим стоїть, яка історія свята. Коли студенти в 1950-х могли собі бавитися, їздити в Канів і покладати квіти, то 1966-го 150 осіб зібралися біля пам’ятника Шевченкові, й їх розігнали. 1967-го, задовго до «Празької весни» й студентських заворушень у Франції, так само були покарані й розігнані люди, котрі святкували день перепоховання. Були перші арешти… 500 осіб ішли до Лук’янівки мовчки, тісненько, аби не порушувати порядок, і о третій годині ночі Миколі Плахотнюку й Оксані Мешко вдалося змусити звільнити всіх заарештованих. Тобто навіть принести квіти до могили Шевченка ставало складно через тотальний контроль КДБ – це була неабияка мужність. 1971-го за читання власних поезій було заарештовано Анатолія Лупиноса, й він пройшов не одне десятиліття божевільні; так само Микола Плахотнюк просидів не один десяток років у психлікарні – за цей день, за те, що він був у нього в пам’яті. Після 1972-го, зі спогадів Сергія Набоки, біля пам’ятника хапали тільки за те, що ти був із козацькими вусами й у вишиванці... Тож, думається, це свято мужності, свято дозрівання – кожного покоління по-своєму.
Михайло Поживанов, фундатор галереї «АВС-арт»:
У першу чергу хотів би подякувати Аллі, бо презентація відбулася завдяки їй. У цей рік Шевченка приємно, що наша галерея приєдналася до великого свята, й ми зробили таку виставку. На сьогодні в Україні справді мало подібних мистецьких заходів, і тішить, що зараз тут представлені непересічні твори. Представлений і Шевченків «Кобзар» з ілюстраціями видатної художниці Софії Караффи-Корбут, до видання котрого ми долучилися. На виставці можна як погортати саму книгу, так і побачити оригінали ілюстрацій.
…Це справжня шевченкіана. Частина експонованих робіт пов’язана з Шевченком опосередковано, але тут дійсно – вся Україна. Закарпаття, Львів, Київ, Чернігів, Полтава, Хмельницький, Одеса… Достойні майстри, багато з котрих – заслужені, народні художники, лауреати Шевченківської премії.
Дякую, що завітали до галереї, й завжди запрошуємо на гостину!
Олександр Хоменко, поет, есеїст, науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства:
Мені видається, що в просторі галереї зараз чи не найповніше втілилася така дивовижа – поліфонія Шевченка-історика, Шевченка-художника, Шевченка-поета, Шевченка – музики й співака, піснетворця. Куліш писав, що «Шевченко був предивний і найліпший, може, співáка народних пісень по обох Дніпрових берегах». Власне, термін «співáка» найхарактерніше може дати ключ до прочитання книги, котра сьогодні презентується, – «Пісенний світ українознавства» пані Валентини Короті-Ковальської.
Це одне з видань, яке теж видається мені дивовижею, мало прочитаною нашим сучасним загалом. У 1990-х виходило багато авторських антологій художніх текстів, а це, напевно, – чи не перша в сучасній Україні авторська антологія народної пісні, така суголосна Шевченковому мелосу. Бо він – весь у народній пісні: невипадково й його збірка має назву «Кобзар», невипадково народна пісня розгортається в нього в усій широті своїх регістрів – від піднесеності, монументальності, через жіночі, жартівливі пісні, до високого трагізму.
Власне, Шевченкова поліфонія репрезентована в цій збірці якнайповніше – можливо, тому, що її упорядник – людина, котра стояла при початках тріо «Золоті ключі». А «Золоті ключі» були одним із тих маркерів, які допомогли українству втриматися в добу безчасся. Українська пісня у книзі постає у своїй дивовижній маєстатичності. Постає в багатоманітті регіонів – є пісні Заходу і Сходу, Півночі й Півдня. Є пісні, де бачимо високу герметику стилю, тембру – зашифрованого, архаїчного. І ця збірка супроводжується чином автора, котрий її творив, супроводжується дивовижним мелосом «Золотих ключів», що вони повсякчас тримали українську лінію. Це ще й дивовижний відсвіток українознавчої науки, при початках якої стояв Сергій Єфремов, яка кованими чобітьми затоптувалася у 1930-х, та й зараз цей процес інтенсивно продовжується… Це свідчення того, як жаринка живого народного буття повсякчас проростає в пісні.
Валентина Коротя-Ковальська, народна артистка України, завідувач відділу культури Національного науково-дослідного інституту українознавства:
Щиро дякую Сашкові за такі слова й дякую Вам, пані Алло, що запросили на чудове зібрання, де біля кожної картини можна постояти й просто поговорити з нею.
Сьогодні, коли збиралася на цю зустріч, вирішила заглянути в «Кобзар»: що він мені скаже, Тарас Шевченко?.. (Сміється). Відкриваю книгу – а там усім знайомі рядки: «Ну що б, здавалося, слова...» Я була вражена. Голос і слово – це те, що справді дано людині. Тарас Шевченко дійсно не уявляв собі життя без пісні. Колись я перечитала весь «Кобзар» і надумала перелічити, скільки разів він згадує слова «пісня», «співати», «співаємо», «заспівали», «виспівували» й так далі. Нарахувала 175 разів – а десь читала, що слово «Україна» згадується 200 разів. Тому, на мою думку, для Тараса Шевченка на першому місці стояла Україна – й поряд пісня. Я трохи вивчала таку тему, як Шевченко й народна пісня і взагалі музична творчість, музична шевченкіана. Лисенко написав багато пісень – 85 озвучив на його слова... Тобто Шевченко завжди жив у пісні, живе й буде жити.
А щодо книги – буває в житті людини, коли треба щось таке зробити, аби назавжди залишити людям. Маю кілька монографій, але вони для мене не такі дорогі, як саме цей пісенник... Історія його така. Якось до мене на Різдво прийшли заколядувати дітки й заспівали: «Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така, дайте, дядьку, п’ятака!» І все. А я кажу: «Дітки, за що я вам буду п’ятака давати? Ви ж нічого не зробили… Може, ви мені побажали щастя-здоров’я чи возвеличили мене так, як колядки возвеличують?..» Один із хлопчиків стояв-стояв, а потім каже так розгублено: «Пробачте…» Я ж їм: «Ось даю вам колядки на аркушиках – навчіться їх. Сьогодні все ж заплачý, а на наступний рік прийдіть зі справжніми колядками, бо це – тільки поколядь».
І я собі подумала: а коли й справді створити щось таке для загального розвитку, бо дослідники зазвичай роблять окремі підбірки календарно-обрядових пісень?.. І вирішила упорядкувати книгу для дитини, для школи, вишу, тому половина пісенника присвячена дітям. Зібрала свої рукописні нотатки, яких було дуже багато… Але не вміла друкувати ноти – тож довелося навчитися (посміхається). Я сама надрукувала кожну пісню, кожну буквочку – від початку й до кінця. Тому, як кажуть, можу трошки собою погордитися (сміється).
Обкладинку пісенника хотіла зробити таку, аби він був як подарунок, як свято. Побачила рушник художниці Теліженко, вишитий, немов мазками, крупними нитками, й попросила дозволу використати його в оформленні. І ось: два півники сонце будять – народження нового світила, рута – символ України, дерево життя і, звичайно, безкінечники як символи безкінечності світу… Словом, коли вийшла книжка, для мене це стало справжнім святом.
Робила для того, аби користувалися люди: 22 колядки, 38 веснянок, до кожного жанру – коротке пояснення. Крім усього календарно-обрядового циклу є козацькі й стрілецькі пісні, дитячі, колискові. На слова Тараса Шевченка аж 5 пісень – «Тече вода із-за гаю», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Тече вода в синє море», написана Хоткевичем. Є «Не щебечи, соловейку» на музику Верьовки... Пісня живе. Україна без пісні аж ніяк не розглядається. І я просто щаслива, що все своє життя дружу з піснею!
|
| | |
«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ» 22 квітня 2024
Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… |
Марчук Іван Степанович
Народився 12.05.1936 р. в с. Москалівка Тернопільської обл. Український живописець. Навчався у Львівському училищі ужиткового та декоративного мистецтва (1951-1956); Львівському інституті ужиткового та декоративного мистецтва (1959-1965; у Д.Довбошинського, К.Звіринського, Р.Сельського). Заслужений художник України (1996), лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (1997), народний художник України (2002).
|
|
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)