Віншуємо маестро!

Тернопільський маестро Дмитро Стецько в листопаді святкує свій 70-літній ювілей. До такої поважної події долучилася й галерея «АВС-арт», і численні шанувальники його творчості, друзі та колеги по цеху. Мистець не залишив товариство без подарунка, котрим стала виставка неповторних акварелей пана Дмитра: в чомусь подібних до його живопису, філософічних, драматичних. Це той рівень, коли творчий дух породжує в глядача емоційно-інтелектуальний імпульс.
Віншуємо Вас, маестро!

Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт»:
Власне, мені й хотілося, щоб таким гуртом розпочався сьогоднішній вечір. Святково, парадово, гонорово, шляхетно. Згадалися ностальгійні дев’яності... І сьогодні вже не один раз звучало: збираються наші… Збираються всі свої, хто на одній струні прожив усі ці двадцять років. 90-ті нас згуртували, підняли, дали можливість себе поставити. Переглядаючи «Артанію» 90-х, знайшла есей Ігоря Бондаря-Терещенка «Опущене покоління». І я сьогодні подумала, що посперечалась би з автором, бо хто не зміг встояти, той і опустився. Дозволив це зробити…
Дмитро Стецько – із тих людей, що, як безіменні мандрівні дяки, йшли й несли світло, козаки-характерники, які проходили крізь смерть. Вони лишилися до цього часу й єднають із покоління в покоління, осявають, висвітлюють провали в наших поколіннях, історію нашого народу.
Сьогодні було багато дзвінків, і всі говорили: у вас свято. Отже, вітаю вас зі святом! Дякую Дмитрові, що все-таки він відважився й погодився, адже я чекала довгих чотири роки від початку відкриття галереї. Чотири роки тому маестро виставлявся в музеї, але це був «музейний» Стецько. Музей дає якесь відчуження мистецтва й автора, автор бронзовіє (сміється). Я ж хочу, щоби в галереї ви сьогодні побачили Дмитра Стецька живого, Дмитра Стецька перезавантаженого, як він писав про свою сьогоднішню виставку, про акварелі. Але він залишився глибоким, цікавим, несподіваним і, разом із тим, упізнаваним. Він тримає свою мистецьку струну, свою інтелектуальну потугу, свій життєвий чин.
Леонід Вусатий, колекціонер:
Нас із Дмитром пов’язує багато літ. Як кажуть, у житті нічого випадкового не буває… Першу роботу я купив близько 30 років тому – Івана Марчука. Тоді ще не було ніяких галерей, каталогів. І я питав в Івана Степановича, якими критеріями керуватися, аби побачити, чи сильний художник, чи ні. А він каже: дивися на дві речі – як людина пише у зближених кольорах і як в одноманітному кольорі вибудовується перспектива… А потім я потрапив на першу виставку Дмитра на Володимирській вулиці. Я побачив там не тільки зближені кольори, а й увібрав одноманітний колір у себе і ні день, ні ніч не міг спати. Але мені пощастило – придбав одну роботу, і з того часу вона в мене є, вона мене тішить.
…Тут не треба вивчати – тут треба відчувати. Через проміжок у 30 років дивишся – Дмитро ніколи не зраджував. Не те що стилю. В нього енергетика, філософське бачення дійсності, він писав себе, своє місце. Той стрижень, який тримає, – гнеться, але не ламається. Щодо графіки, то ми зазвичай сприймаємо її інтер’єрно, естетично, але тут набагато сильніше, ніж певний живопис. Ця техніка і проста, й, разом із тим, по-філософськи складна. Вона притягує. І більшість робіт здаються іконами. Іконами на час України, в якій ми зараз живемо. Я вдячний художнику за виставку! Маестро дає змогу пережити разом із ним те, що він переживав. Хочу поздоровити його й побажати надалі нас дивувати!
Люція Забава, викладач НаУ КМА:
Я сьогодні почула хорошу фразу від Дмитра, що в нього День народження – цілий листопад. Дуже гарно, бо свято – від початку місяця, коли ще золото на деревах, і до кінця, коли воно вже падає. Але золото сьогодні впало й на Дмитрові роботи... Немає жодної без світла, теплих кольорів осені – червоних, жовтих. Хай йому його День народження триває й ця осінь буде продовженням навесні! За його плодючість, за його врожайне життя! Вітаю!
Дуже рада, бо Тернопіль нас завжди тримає вкупі. І в Києві, і в Тернополі, і всюди. І Василь Жданкін – наш земляк, і «Червона рута» була восени. Це все – врожай наших українських майстрів, нашого мистецтва, нашого українського багатства.
Усього найкращого на осінь, на весну, й так довкола багато років!
Василь Жданкін, бард:
Ми з Дмитром познайомилися на початку 80-х. І він до сих пір не змінився. Для мене він такий, як і був. Хіба побілів трошки... Але це – як гірська вершина: якщо вона дуже висока, то біла. Він досяг своєї висоти. І ще буде рости. У Дмитра День народження… Я не вмію говорити, але заспіваю. Думаю, ви всі мені допоможете.
Ігор Ліховий, екс-міністр культури та туризму України:
Сказати, що Дмитро Стецько в останню третину ХХ століття увійшов в українську культуру, українське мистецтво, – мало що сказати. Стецько приніс свою небачену філософію. Якусь таку загадкову, глибинну. Сьогодні слухаю Жданкіна, й Шевченкова поезія в мене в душі, а перед очима – Дмитро Стецько зі своїм набутком. Але рахувати сьогодні набуток, мабуть, ще зарано. Дивлячись на експозицію, відчуваю, що є ще багато задумок, багато енергії.
І що мене вразило власне сьогодні, Дмитре, – так це новий виток свободи, відчуття свободи. Справді: свобода не має меж. Як і істина. Те, що робилося до цього, також було дуже гідним, вишуканим, аристократичним і шляхетним. Але зараз це вже повна розкутість, як мені видається. Та глибинна підсвідомість, яку мистець має право випускати назовні, не обмежуючи себе нічим і ніяк, не звертаючи уваги на мистецтвознавців, критиків, колекціонерів...
Стецько давно має свою ціну. Він завжди знав, що працює не на продаж. Для мене, як і для багатьох, він залишається таким собі тернопільським сфінксом, котрий ніколи не спокушався на чини, нагороди, відзнаки, премії та все інше. Чоловік знає своє місце. Як той кований цвях у дубовій колоді – його вже ніколи звідти не витягнеш за жодних зусиль. Даруй, Дмитре, за таке порівняння.
…Акварелі Стецька – не пейзажі, але й тут є другий і третій плани. І я, коли б мав кошт, мабуть, справді видав би твори Шевченка з музикою Жданкіна і твоїми ілюстраціями. І не обов’язково ті, де ти малював Кобзаря, не обов’язково, де його козаки, його герої. Бо такі акварелі, на перший погляд, – дуже народні. Хоча Стецько – мистець найвищої огранки, найвищого рівня освіти й визнання. Але твоя творчість ще дуже багато говорить про твої можливості, про твої душевні страждання, переживання, любов…
Також хочу подякувати Вірі Стецько, бо без такої чарівної музи, мабуть, нічого цього не було б. Щастя, успіхів! І будь таким, який ти є! Власне, доводити Стецькові вже нічого не треба – йому треба взяти пензлі й зафіксувати себе. Щасти тобі, друже!
Василь Жданкін:
Я хочу продовжити цю тему, бо сьогодні квіти я вручив саме Вірі. Саме вона довела Дмитра до тієї висоти. Її молитвами, трудами терпінням усе це сталося. І саме Вірина муза водить Дмитровим пензлем…
Алла Маричевська:
Постскриптум хочу сказати щодо експозиції. При вході в галерею ми бачимо ню, й маестро не дуже хотів виставляти цю роботу, але Віра наполягла. Тож хочу надати їй слово як натхненниці Дмитра. Все-таки завдяки Вірусі – вмовила, налаштувала, «построїла», «порівняла» (сміється) – й відбулася виставка.
Віра Стецько, мистецтвознавець, дружина художника:
Я щиро рада бачити сьогодні тут усіх вас! Ця галерея стала нам сьогодні святковим домом. Можливо, сьогоднішнє відкриття й не є таким традиційним, але це закономірно: в мого чоловіка – 70 років. Це певний проміжок часу, і недаремно багато журналістів пишуть про нього – загублений у листопаді. Тому що коли народився, він не знає. Мама пішла в ліс (у них був свій ліс на Лемківщині) згортати листя. І назад уже батько привіз двох – Дмитра в подолку й матір... Так що точної дати він не знає, але святкуємо ми в листопаді. Й ми надзвичайно раді сьогодні бути тут і представляти його виставку в такій-от святковій співочій атмосфері.
Від Дмитра скажу, що ми дуже тішимося: тут сьогодні є його друзі, справжні друзі, колеги, з якими він ішов по мистецькій, творчій дорозі. Я щиро рада, що тут є й Ніна Денисова, й Микола Малишко, і Феодосій Гуменюк, Іван Марчук, Кость Борисюк, Юрій Багаліка. Дмитра приїхала привітати пані Лариса Чернова з Хмельницького обласного художнього музею, де він виставлявся цьогоріч із нагоди свого ювілею. Це було близько 100 робіт живопису. Його запросили в місто, аби відсвяткувати День Незалежності. Я тішуся, що тут є пані Тамара Гончаренко із Запорізького обласного художнього музею, яка привітала Дмитра. Запорізький музей цінує його й вислав телеграму та привітання. Тут є Павло Мовчан… Ми з Дмитром пройшли важкі часи. Часи андеграунду, коли він працював і йому не дозволяли виставлятися, відібрали майстерню. Ми йшли по життю разом. І були ви, друзі, які підтримували. Павло Мовчан один із перших написав про Дмитра статтю в журналі «Україна», й вона дала йому дорогу в життя. Я дякую! Виступав пан Ігор, який зробив дуже багато для того, щоб відбулася виставка в Каневі. Знаєте, Дмитро – жорсткий, бо напевно, цього вимагає праця художника. Але коли відкривав виставку в Каневі, то не міг говорити – він плакав. Ім’я Тараса Шевченка для нього святе… Мені дуже приємно, що тут є Веремійчики, наші друзі, й Люція, й Ірина Алексєєва, яка неодноразово приїжджала до нас у майстерню…
Сьогоднішній день – велика радість! Не буду говорити про творчі напрямки Дмитра. Він уже має свою дорогу, він творить так, як вважає за потрібне. І я тішуся, що зараз він разом із нами. Хочу подякувати Аллі, адже саме ця галерея сьогодні є, я би сказала, острівком українства. Вона збирає нас, українців, для того, аби ми показали, що гідні, що маємо прекрасних художників, прекрасних музикантів. Ми можемо творити своє національне мистецтво, яке поведе нас у Європу. Та ми вже давно в Європі, бо Дмитро був і в Голландії, і в Данії, і в Канаді його роботи виставлялися…
Я тішуся, що тут є Таня й Віктор Долішні, які також нам допомагали. Павло й Костя Сачеки, які були в нас у майстерні… Поки ми будемо збиратися, поки будемо пропагувати все краще, що має Україна, то будемо тим народом, котрий шануватимуть у світі, бо ми того вартуємо. Ми справді маємо таких мистців, котрими можемо сьогодні пишатися. Дякую тобі ще раз, Алло, що справді ти зібрала нас, аби ми мали змогу тут поспілкуватися!
Василь Міщенко, мистець:
Скажу відверто: завжди з нетерпінням чекаю виставку Дмитра. Я мав таку щасливу нагоду й можливість прослідкувати, як він розвивався, починаючи десь від 70-х. Бути в постійному розвитку й тримати дуже високий художній рівень – конкурентноздатний, світовий... Скрізь, де б мені не довелося говорити про Дмитра, я сказав би (й хай на мене не ображаються художники): є багато талановитих мистців, але номер один – це Дмитро Стецько. В нас є Микола Журавель, Петро Бевза, Роман Романишин – дуже талановиті. Але Стецько – номер один, кажу вам відповідально. Я з 70-х років бачив його роботи, бачив, як він починав. Коли вже працював у Дирекції виставок Міністерства культури, – уже тоді говорили про Стецька...
Це дуже серйозна постать в українському образотворчому мистецтві. Думаю, прийде час, і твоїй творчості буде приділено набагато більше уваги. Вважаю, що сьогодні про тебе пишуть і говорять недостатньо… Нещодавно був на Днях української культури у Великобританії. Не хочу сказати, що там було погано. Але коли йшло обговорення, коли виступали, давали інтерв’ю й представляли найкращі зразки образотворчого мистецтва України… Дні культури готувалися дуже тихо – і чи був конкурс, чи переглядали роботи в майстернях?.. Це ж потрібно робити саме так, але нічого не було. Люди, котрі працюють, котрі не вилазять із майстерні днями й ночами, досягають якогось певного рівня. Дмитро досяг його – дуже високого. Але його не було в Англії, коли мені довелося чути про найкращі зразки. Я ж знаю, що в нас є, що варте уваги, а що – ні. Тож мені було шкода.
Дуже радий, що в тебе відкрилася чергова виставка! Я походив, подивився: кожен раз – щось нове. Вважаю, що з такою постаттю, як Дмитро Стецько, українське мистецтво має дуже серйозну вагу. Без перебільшення. І я не тому це говорю, що стою поряд із ним. Я й без нього це говорю. Бо розумію й бачу, що це таке. Бажаю тобі успіху, дай Бог тобі здоров’я!
І, мені здається, коли тут є журналісти, мистецтвознавці, треба подумати над цим питанням, бо це несправедливо. Є люди, які в мистецтві йдуть не прямо, а різними шляхами. У Стецька нема ні дилерів, ні людей, які б його штовхали на нашому арт-ринку. Думаю, його й не можна штовхати. Але найгірше, що є на нашому так званому арт-ринку (я завжди так кажу, бо він дикий, несформований), – це коли людина не має загребущих рук, не може сама, й її спробують заштовхати. На жаль, на сьогоднішній день я знаю не один такий приклад... Але, як би там не було, – талант є талант. І розумні люди, які знають твої твори, які з тобою контактують, розуміють, чого це варте. Нехай воно внесе вагомий вклад у розвиток сучасної української образотворчості. Я впевнений, що ти залишиш свій слід у нашому мистецтві.
 

Афіша

«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ»22 квітня 2024 Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… Читати далі »

Митці

Майданець Леся Майданець Олена Леонідівна (Леся Майданець, Леся Майданець-Саєнко) народилася 1969 року в Києві. Художник декоративного мистецтва, магістр живопису, кандидат мистецтвознавства, доцент. Член НСХУ (1992), Європейської текстильної асоціації (1995). Читати далі »