У робітні нашого мистця не десятки – сотні творів. І вони не розчаровують та не втомлюють глядацьке око, адже повтор змінено реінкарнацією, а повторити «один в один» Анатолій Фурлет відмовляється принципово. Неможливо. Нецікаво.

Автор невтомно створює зорові симфонії, де дотик пензля уподібнюється звуку, колірна пляма – акорду, лінія – низці нот, покликаних до життя майстерністю виконавця. Неможливість пояснення образу – також із царини музики, де витлумачити можна хіба формальний прийом, а не те, що він позначає. Роботи Фурлета «звучать» самі по собі, не потребуючи стороннього коментування. І ще один парадокс: абетка образів не безмежна, лейтмотиви облічувані, повтори не приховуються, але в якості таких не сприймаються. Для мистця кожен образ – не привід для демонстрації персональної маестрії, а вислід внутрішніх роздумів, спогадів, рефлексій.

Найщедріше джерело інспірацій Анатолія Фурлета – прадавня Кам’яна Могила. Найвживаніше слово у творчому обігу – ритуал. Наймиліший серцю алфавіт – низка нерозтлумачених петрогліфів. Найближчі серцю обличчя – трьох стареньких його бабусь, яких портретує: Домна, Катерина, Соломія…

Жодна реальність не здатна до таких палких оксюморонів, які створює своїм пензлем Анатолій Фурлет. Фігуратив тут безболісно вживається з буйною абстракцією, умовно-об’ємне – з безумовно-площинним, й останнього – відчутно більше. Власне, це «паралельна реальність», де між складовими панують досить дивні, чужі житейській логіці, зв’язки, близькі, скоріше, казково-міфологічним, тож і скидається кожна з його картин на уламок котроїсь із втрачених легенд.