Але... Бог у дні творіння випадково впустив на землю срібне покотьоло, що загубилося межи людей. Той обруч котиться й донині, торкаючи навздогад людські істоти. І не завжди обрані радіють срібному дотику того покликання.

І дощового вечора, коли все до розпачу не так, усе нетривко, все пронизується холодними протягами, до вас прийде трохи сумна проста мелодія і буде незбагненною втіхою й обіцянкою, як для малої зарюмсаної дитини, покинутої в холоді й темряві. Втіхою й обіцянкою.

А хтось, осатанілий від плаского двовимірного життя, сповненого компромісів, і зречень, і, врешті, зрад, у переповненій маршрутці, у замкненому просторі, де взаємна зневага випадає кристалами злості, під звуки табірної музики, відчує теплий подих лугових трав, що війне уздовж ранкової лісової просіки, запах шпал і згадає про кущики суниць у траві обабіч колії. Така буде втіха й обіцянка.

А навіщо приходять слова, що несуть таку міць і силу, стаючи рядками, втілюючись на аркушах у безум грози або ж у ластів’яний поклик у вицвілому вечірньому небі, поклик, що переплітається з дитячими згуками в уже темних міських дворах?..

Це дивні й непотрібні дари. Це гра в бісер, що приносить печальну радість тим, хто відчуває.

Мабуть, 68-го року додому втрапив альбом Анатолія Петрицького. Й у семирічному віці я зміг побачити, як увесь тогочасний досвід образотворчого мистецтва був переосмислений, засвоєний та інтегрований художником у власну творчість. Такі гарні й потужні творіння. Немає склейок і швів – що ось тут у нас народне, а тут ми цитуємо Модільяні. Пружні лінії й зіставлення кольорів. Терпке й бунтарське. А окрім того, ті українці, що мали би бути героями нової, радянської, доби, теж іноді виглядали свавільними, несли на собі тавро козаччини. 

Ця непокора, ця зачаєна міць приносили мені дражливе відчуття страху. Ця суміш артистизму й свавільності – притягальна. І вже потім, видивляючись на роботи попередників Петрицького, я знав, що художник за потреби може ущільнювати простір і час скільки завгодно, робити світло густим, а чорне змушувати світитися. 

…Не виробивши ніякої мистецької теорії, я, мабуть, як і Еміль Нольде, буду схильний просто молитися на фарби.

P.S. Умію артикулювати слова «дискурс» і «парадигма». І хоч мене вже давно звідти вигнали, маю картонку з печаттю, де написано, що я – художник.