Зрештою, серія виставки у галереї «АВС-арт» і пойменована за означенням доволі депресивної людської емоції. Але новочасна рефлексія поняття змістила увагу на момент солодкої млості, поетичного сумування – на противагу безпросвітній печалі, що б там не казав розумака Фройд. (І продовжуючи паралель із фільмом Трієра, у малярстві бачимо світ хоч і не надто веселий, та не рокований катастрофою). Меланхолія передбачає промінець надії, хоч і не конче гарантує його.

Відтак – переважають стани перехідні, в побутовому сенсі – не надто комфортні, авжеж, не драматичні: мряка, моква, легка, нетривала негода – прикра, можливо, лише з огляду на літній період, за яким погодним ідеалом визнано безхмарність. Але зась (окрім «Хургада», яка все-таки надихнула Ольгу на кілька безумовно сонячних ландшафтів: оаза, та й годі): навіть лейтмотив водойми з віддзеркаленими у ній деревами ненав’язливо натякає на можливі розливи озер та рік, хоча прямо про це не сказано. Деякі природні стани нівроку розмиті, що ні час доби, ні пору року не визначити одразу, без авторської підказки – але саме ця атмосферна неозначеність надає йому ноток меланхолії.

Лики її розмаїті: від тривожної заграви у «Нічному пейзажі» й «Воловецькому перевалі» до цілком звичайного вечора чи навіть стану необхідного росту як переходу від одного біологічного віку до іншого («Дозріває гранат»). І несть числа туманам, з того штибу, які розвіються вже посеред дня, туги не навівають, лише приємно освіжають, та стримують посеред них дерева – мовби живі істоти з щемкими, стурбованими гілками, піднесеними догори. І дивовижним бастіоном стабільності постають тут натюрморти, подекуди енергійно автономізовані від середовища («Сливи», «Троянда»). Опуклі форми посудин з усіма своїми гранями вагомо протистоять непевному довкіллю, що і не вгадується поза межами картинної реальності («Маки», «Візантійська ваза»). Відтак ці два, разом із пейзажем, найбільш «мирні» жанри малярства, які ще напередодні невимушено колаборували у творчості Ольги Кравченко, часом розчиняючись один в одному, тепер розходяться у різні боки, заклопотані кожен своєю жанровою самоідентичністю. Відтепер у кожного – своя образна абетка, своя історія та своє бачення – аж до перетворення на оригінальну версію інтер’єрного ландшафту… Перефразовуючи Бюффона, скажемо: «жанр – це людина», адже наша сучасниця живописну техніку перетворює саме в індивідуальний жанр станкової творчості. Пастель, фаворитка локально-рокайльного парадизу, поступово перетворюється на цілком стерпний пургаторіум «срібної доби», в який вкинуто індивіда рефлексуючого, охопленого неспокійними розмислами. Та не знедоленого: гомеопатична доза солодкого болю дозволяє очам розкритися якомога ширше, аби оцінити красу довкілля (пронизливо-червоні дахи Відня і Бледу, Словенія), яка без такої дози постає збалованим очам як щось нескасоване, безумовне, отже – вічне. А це не так, бо не мали б ми тоді потреби у жодному мистецтві, яке насправді не може конкурувати з природою. Тлінність, плинність якої дивовижно вивищує прекрасну здатність людських рук до ошляхетнення плинного, тлінного. Як одне без іншого не існує – повите «Меланхолією». І талантом Ольги Кравченко.