25 лютого – 15 березня 2014
Ключове слово – мольфар… Сьогодні до нас час від часу спускається з гір мольфар Олексій Малих. У його очах – неосяжна далечінь, у волоссі – вітер із полонин. Приносить дивні полотна, увяких і далечінь, і вітер. Не хоче й не може писати, «як вчили». Кидає папір просто на підлогу, і ллється акварель…
У пензлі Малих – луна гірських потоків…
Його живопис горить соляріями. Справді горить – коли вимкнути ввечері електрику, простір у його майстерні просто бринить. Аура, «нетварне світло»? Раціональних пояснень годі й шукати. Малих – транслятор сонячної енергії. Його рукою хтось водить. І цей «хтось» диктує правила живопису.
Живопис Малих не віддзеркалює, а випромінює світло. Він – летючий, бо на одному диханні, він несеться з гір, як злива. Майнули якісь постаті, звірі, птахи – злива захоплює всіх. Захопила все, що є в житті, й вихлюпнула на полотно перед нами. Слухай, дивись, можеш навіть помацати – нуртує саме життя. Хитрий мольфар тільки закручує потік у прадавні спіралі, бере нас у кільце оберегів…
Місце Олексія Малих в образотворчості десь посередині між суворо-провінційним професійним мистецтвом та не зовсім тверезим веселим наївом. Між пафосним неоекспресіонізмом, куди його тягли московські однокашники, та гранично вільною анархією художника-одинака. Між небом і землею. Там, де струмить луна з далеких Карпат. Малих вловлює її, навіть коли сидить у Києві, у своїй майстерні. Вловлює та впускає в полотна…
Олексій Титаренко,
мистецтвознавець
