Деркач Іван
Іван Єгорович Деркач народився й виріс у селі Безпальчому, яке нині у Золотоніському, а тоді було в Гельмязівському районі. Малювання для них із старшим братом Василем було найулюбленішою розвагою, на яку, втім, старші члени численної родини мали різні погляди:
– Буває сидимо з братом на печі, щось вимальовуємо і завмираємо, як тільки рипнуть двері, – розповідає художник, – ага, дід Іван, то все ховай, а дід Макар – то можна. Дід Іван, материн батько, все бувало казав: „Хлопці, ви не балуйтеся, а вчіть арифметику – то вам грамота буде!”
Але ж, попри незадоволення старших, хлопці до старших класів так виросли у майстерності, що їм доручали досить серйозні оформлювальні роботи в школі. Менший, Іван, намалював для школи копію знаменитої васнєцовської картини „Іван Царевич на сірому вовку”. А старший з братів – Василь – цілу галерею портретів знаменитих хіміків для хімічного кабінету. Та, зрештою, продовжив освіту у звичайному для села напрямку – став ветеринарним лікарем. Здавалося, що сільськогосподарська професія очікувала і на Івана, та, як водиться, втрутився Його Величність Випадок. Наче знічев’я шкільний учитель музики з сусіднього села порадив випускникові спробувати вступити до Заочного народного університету мистецтв, що в Москві. Тривалий час цей заклад був справжнім порятунком для творчих людей з глибинки, де не було ні відповідних шкіл, гуртків чи студій, даючи можливість дистанційно опанувати основи різноманітних мистецтв і впевнено зробити перші кроки до майстерності.
Ця подія круто повернула долю Івана Деркача. Взявши свої малюнки та живописні роботи в папку він вирішив шукати професійної реалізації ближче до свого уподобання. І так сталося, що знайшов вільну посаду художника-оформлювача в Драбові.
Хто знає, то робота районного (тоді при райкомі партії) художника, більше нагадувала інтенсивне виробництво. Завантаження бувало таке, що часу на вільні творчі пошуки майже не лишалося – двічі на рік оновлювалася районна дошка пошани, а це по 40 портретів, різноманітна наочна агітація різних етапів щорічних „битв за врожаї”, гасла й плакати на традиційні демонстрації, найвідповідальніша робота – портрети членів політбюро, якщо там раптом ставалися якісь зміни і так далій далі. А ще ж прохання від директорів шкіл, бо ж у 70-ті стало престижним високохудожнє оформлення предметних кабінетів.
З такими ж проханнями зверталися і керівники районних установ. Так молодий художник зайшов одного разу і до районної дитячої бібліотеки і... загубив тут своє серце. Бібліотекарка була не просто чарівною, а й мала найвишуканішу, рідкісну і в ті роки власну прикрасу – довжелезну важку косу.
Багато років пройшло з тієї миті. Олександра Петрівна переконала вже свого чоловіка продовжити професійне навчання – він здобув вищу освіту художника книжкової графіки в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова (м.Львів). А десь із середини 80-х років минулого століття дружина стала потроху організовувати виставки робіт свого чоловіка:
– До цього часу він переважно роботи роздарював. Якоїсь колекції чи можливості побачити його творчість цілісно не було. То ж я потроху стала цим займатися, – говорить Олександра Петрівна.
Вона з намагалася показати роботи чоловіка за будь-якої нагоди: в складі делегацій району – на виставках в Києві, Черкасах, Каневі, Миргороді, Великих Сорочинцах, Новоград-Волинському. Якийсь час виїжджала з картинами чоловік на вернісажі Андріївського узвозу в Києві. Там в одній з численних малесеньких галерей пройшла і персональна виставка робіт художника Івана Деркача. У самому Драбові відбулося чимало виставок художника.
Його роботи є у багатьох людей з усієї України і далеко поза її кордонами. Чимало картин Іван Єгорович подарував братові, є картини в зібраннях народних депутатів України, а ще у любителів та поціновувачів з Росії, Польщі, Німеччини, США та навіть Індії.
Нині Іван Єгорович на пенсії і може працювати вільно і творчо, як завжди хотів. Драбівчани його шанують – він нагороджений чималою кількістю районних відзнак. Художник Іван Деркач поруч з іншими видатними особистостями району є справжньою мистецькою візиткою краю.
А щодо того, кому які сюжети – чоловікам чи жінкам – вдаються краще, то Іван Єгорович вважає, що в кожному сюжеті йому вдається побачити справжню суть. Йому близька творчість групи „Передвижників”, українських художників Пимоненка, Мурашка, і сам він визначає свій стиль як класичний реалізм, навіть натуралізм:
– Все в моїх картинах – без прикрас, взяте прямо з життя. Я не додаю нічого до природи, а малюю так, як є, без фантастичності і декорування. Вважаю, що прекрасне прикрас не потребує.
Роботи автора
|
| | |
«У ПОШУКАХ ІДЕНТИЧНОСТІ» 20 жовтня 2026
Галерея «АВС-арт» завжди підтримувала знакове мистецтво авторів, у творчості яких формотворчо й світоглядно увиразнені коди української нації. Кураторський проєкт Галини Новоженець «У пошуках ідентичності» – саме такий. Він об’єднав художників із різних куточків України: Руслана Поступаленко, Анатолій Фурлет, Олена Маричевська, Анатолій Федірко, Василь Андрушко, Микола Андрущенко, Богдан Бринський, Галина Новоженець, Богдан Губаль, Володимир Харакоз, Ірина Гресик, Володимир Чорнобай, Григорій Волков, Анатолій Лавренко, Мирослав Ясінський, Оксана Мельничук. |
Мінько Олег Терентійович
(Нар. 3.08.1938, м. Макіївка на Донеччині) – український живописець. Навчався (1959-1965) у Львівському державному ін-ті ужиткового та декоративного мистецтва (з 2004 – Львівська національна академія мистецтв) у Р.Сельського, К.Звіринського, Д.Довбошинського;
|
|
