Людмила Задорожна уособлює органічність поєднання генетично-кодових імпульсів зі своєю власною живописною образо- й формотворчістю, прагнення української національної свідомості відчувати природу не лишень як рідну землю, а й як ідеал краси та добра. Малює вона так само щиро, як дихає, говорить, посміхається… Любить квіти, переважно живі, не зрізані. Натюрморт з однією ромашкою в кришталевій вазі – то білолиця «персона», якою милуються так само, як і королевою квітів – трояндою. Поважні «Бульденежі» в композиції – вишукане поєднання реального та умовного, також «квіткового», тла. Поступово в художниці визріває концепція натюрморту, пейзажу; форма ускладнюється, образ поглиблюється… Малюнок домінує в багатьох живописних композиціях мисткині. Вона досягає доведення зображень до віртуозного живописно-просторового цілого, рух і статика якого індивідуально виражені й привабливі.

Л.Задорожна начебто синтезує свої уподобання попередніх років, стає все сміливішою й розкутішою; творчість її, однак, стоїть осторонь крайнощів авангардистських експериментів, зберігаючи вірність як школі, так і безпосередності та щирості дитячих вражень. «Залізла якось малою увечері на копицю, а переді мною сливи, освітлені місяцем, – то ж якийсь незбагненний сливово-срібний колір. Несу його з собою все життя…» – зізнається художниця.

Природа, квіти – то імпульс до творчої трансформації, перетворення «живого», «реального» в живописно-декоративну форму. Квіткові композиції створюють багатоколірний, живий і водночас структурований натюрморт, прекрасний за своєю колористичною єдністю, часом за несподіваною логікою поєднання кольорів. Чим більше художниця посилює колір, тим площиннішим стає живопис і тим активніше спрацьовує він на простір. Колір не приховує площини, не порушує вільної течії малюнку.

Фантазія Людмили Задорожної – земна, вона не вигадує заради вражаючого ефекту. Це й творить її мистецьку постать – талановиту, щиру, відкриту світові.