Те, що спочатку лічилося днями, затяглося на роки. Велика війна, яку фактично потрібно визнати третьою світовою, триває – і наше життя в ній. І ось уже наближається п’ята воєнна весна…

Ars longa, проте не люди, дотичні до цієї царини, хоча саме мистецтво, у ширшому вимірі культури, дозволяє людському духу ґрунтовно тривати на фізичному безґрунтів’ї. Воно дає необхідну міру абстракції, яка врівноважує конкретику перебування індивідуальності в певних реаліях.

Оговтавшись від перших місяців ворожого наступу, галерея «АВС-арт» відновила діяльність у червні 2022-го. Тоді відчувалося: замало просто відкритися, підтверджуючи цим власне існування, – потрібно щось більше, ніж традиційні для «АВС-арт» персональні чи групові виставки. Це було питання до самих себе: яке мистецтво зараз потрібне (те, що воно потрібне, ніколи не бралося під сумнів); що шукає глядач; чи відбудеться діалог з українською спільнотою. Це був виклик самим собі: ризикнути й залишитися в Україні продовжувати культурну діяльність. Маючи обмежені фізичні й матеріальні ресурси, знайти актуальне без зайвої актуалізації, універсальне без популізму, знакове без педалювання патріотичної тематики й екзистенційних випробувань. Так найперше сформувався виставковий проєкт «Звитяжні».

Звитяга – те, на чому століттями тримається наша історія, як і будь-чия історія справедливої боротьби і опору. Звитяжний народ, що тримається за свою землю, захищаючи її від загарбників, які ніколи не давали спокою Україні. Звитяга – те, що характеризує українське мистецтво, адже йому доводилося й доводиться оберігати свої набутки від нищення. Це не плачі й не пафос. Це факт, підтверджений ще одним днем нинішньої війни, сповненим героїзму, відваги, подвижництва й самовідданості. Образотворчі рефлексії звитяжності були представлені ретроспективно: починаючи від графіки О.Кульчицької 1945 р. до живопису П.Антипа 2019 р. Такий підхід у формуванні експозиції дав несподівано резонансний відгук: глядач ніби дистанціювався від небажаного сьогодення, разом із тим знаходячи в минулому інспірацію до його прийняття й трансформації. «Якщо ці роботи дожили до сьогодні – значить, я доживу до завтра».

У листопаді 2022-го Україна зіткнулася з холодом і темінню війни. Перші перебої з електроенергією, блекаути, саморобні свічки й люди-ліхтарики на вулицях. Відсутність світла як ніколи гостро відчувалася і на фізичному, й на метафізичному рівнях. У галереї тоді не було навіть генератора, проте була чітка уява, яким має стати наступний проєкт – «І буде світло». Жорстка зима вела людей не до виснаження й відчаю, а до виставкового простору, й серед робіт кінця 1970-х – 2021 рр. (В.Ємець, О.Скоп, П.Лебединець, О.Морозова, О.Ясенєв, Ю.Чаришніков та ін.) часто звучало народне: «Нема тіні без світла». Як і біблійне: «І сказав Бог: «Нехай буде світло!» І постало світло». Й, за Лесею Українкою, «те світло, що живе і без зорі». Екскурсії, проведені в напівтемряві, коли колір, лінію і форму буквально доводилося відшукувати, надовго запам’яталися глядачам; додалося розуміння специфіки образотворення, адже колись не було електрики, й художники послуговувалися люменами небесних світил, вогнища, свічок чи гасової лампи.

2023-го ентропія геополітичної мапи світу збільшувалася, а разом із цим – спотворення наших рідних теренів. Весна оголила плоть колись мирних полів, перетворених на марсові. Воєнні ландшафти – це зрешечені вибухами лани, цурпалки дерев, що вже ніколи не проростуть, пошарпана й утоптана важкою технікою земля, начинений мінами простір, де будь-якої миті може статися лихо. Проєкт «Мирнопілля», на противагу цьому, мав вітаїстичне спрямування. Твори С.Шишка 1955 р., Я.Музики 1965 р., М.Примаченко 1986 р., Р.Опалинського 1993 р., С.Гнойового 2010 р. та багатьох інших авторів зберігали своєрідні коди пам’яті. Адже візії, створені художниками, можуть тривати в часі й просторі, не змінюючи подоби. Й краєвиди, перенесені з уяви чи дійсності та зафіксовані рукою майстра, не підвладні руйнуванню. Вони ніби захищені прямокутником рами й самі – як окремий захисний світ, де український простір завжди лишається прекрасним, додаючи впевненості, що таке й має бути мирне життя.

2025 року логічним продовженням «Мирнопілля» з його утвердженням цілісної краси й життєдайної лірики нашої землі стали «Міста без тривог» – мистецька урбаністика як прояв залюдненого, злагідливого, організованого особливим ритмом топосу, де, зокрема, і формується культура. Це була візуальна мандрівка мирними містами України, як колись їх бачили В.Манастирський, Ю.Вінтаєв, Л.Медвідь, А.Лоза, М.Рибачук, Ю.Герц, В.Романщак, В.Кофанов: Київ, Львів, Харків, Ужгород, Одеса, Полтава, Чернівці, Ялта, Кам’янець-Подільський, Маріуполь... Деякі з цих міст назавжди втратили свою ідентичність, деякі – стійко тримаються. Хотілося зберегти їх – хоч би у вигляді мистецьких творів, ніби реконструюючи в художньому образі первинну гармонію і лад. Бо й сама галерея «АВС-арт», зрештою, – частина міста (та місця), куди націлився ворог, тож на власному досвіді переживає опір деструкції.

Підсвідомо ми реалізовували кожен проєкт як останній, намагаючись не показувати цього глядачам. Отак і минули чотири роки війни. За цей час, зусиллями фундатора «АВС-арт» М.Поживанова, артдиректорки А.Маричевської, координаторки І.Ончукової, артменеджерки М.Крат та художника-експозиціонера А.Гуренка, в залах галереї вдалося організувати, крім традиційних тематичних групових («Шевченків травень», «Дивина звичайна», «Срібне сяйво зими»), чимало персональних виставок: А.Фурлет, ХарБарБонд, Н.Кохаль і Г.Цариковська, А.Чебикін, О.Соловйова, Н.Герасименко, О.Кравченко, Т.Мялковська, К.Чернявський, А.Дністровий, Д.Величко, В.Шотік, А.Гуренко, П.Сипняк, О.Левіч і М.Шаповаленко, В.Химочка, В.Шкарупа, М.Поживанов, Р.Дуб, О.Маричевська, М.Надєждін, В.Подлевський… 

Хто зна, чи ми будемо завтра, але наше мистецтво – буде.