Мені спало на думку парадоксальне: від Ван Гога до Демцю – один крок, від трагічного до осяяного сонцем сприйняття – той самий крок. Що це: перетин часів на діагоналях «минуле – нинішнє» чи пасіонарна узвичаєність до імен-зірок? Усе вимальовується простіше: корінням Демцю приріс до постімпресіонізму, пам’ятаючи, однак, про первні народної культури карпатського регіону… Французи, оглядаючи численні експозиції художника на своїх теренах у розмаїтих музеях, десятки разів у відгуках зверталися до театрально-закличного «Браво!», що в текстах далі мало конкретне пояснення: фантастична феєрія барв, дзвінкий колоризм, стихія почуттів, динамічна палітра, велика експресія й т.д. Ці відгуки для мене красномовні стосовно популяризації через Демцю українства в Європі – в них через кожний рядок захоплене з епітетом «український колорит», «стихія української землі» тощо.

На багатьох полотнах Демцю жива лінія контуру – оце понт-авенівське, наповнене постімпресіоністичними новаціями клуазоньє, здавалося, стримує потугу форми. Вона викрешувала грані предметів і понять. Вона означувала власну присутність у струмуванні колірної стихії, здавалося, стримує плин палітри.

Але колірна магма вирвалася причинно на поверхню полотен – без тіней, із негаціями клуазоньє, як вулканічна маса, розтікаючись фактурами, пастозними площинами з нервово-смачними рухами пензля, – під час численних подорожей Німеччиною, Францією, Голландією, Іспанією. Народжувався нестримно-стрихійний пульсуючий Михайло Демцю з чарами відкритих неприборканих кольорів, що кожен зокрема «стискував» один одного, а всі разом творили емоційну казку спонтанної гармонії. То було незвично й водночас природно, але то рівно ж було як вияв потужної сили мистця, означення його непересічного обдарування мислити в межах сімох основних барв.

Скрізь Демцю розкутий, вільний, розкрилений, бо ніхто, окрім нього самого, не розпоряджається так любляче й водночас так велемовно на позір з усім наявним спектром. Незвична, ба надприродна, звулканізованість палітри – й порядок, ритміка, регламентація тих самих барв, що заповнюють органічний простір композиції.

У нинішню пору постмодерних арт-гравітацій Демцю не зрадив своїм спонтанним емоціям, інтуїції, залишаючись надалі в солодкому плетиві чисто малярських пропозицій постімпресіоністичного кшталту, де завжди – доволі простору для неторованих стежок.