Звільнення від місць фізичного перебування, пам’яті й досвіду, які в умовах тотальної гібридизації всіх речей і далі детериторизуються, стає альтернативною мандрівкою до тих горизонтів, яких нам бракує на щодень, яких ми, можливо, насправді ніколи й не досягнемо, однак внутрішнє проговорювання (в літературі) та оприявнення (в живописі) яких надихатиме на подальший рух. 

Природно, що оптимальний шлях реалізації таких задумів – це балансування на межі нового, абстрактного та експериментального пейзажу, в якому ставка робиться не так на деталь і образ (вони – навіть через асоціативність – знову «повертатимуть у полон» власного досвіду), як на ідею, колір, просторове рішення. Із психологічного погляду – це не радикальне заперечення і не руйнація, а всього лише подорож: ми здатні покидати пустелі нестерпного фізичного світу й у власних мандрах віднаходити рівновагу, яку часто втрачаємо в динамічному повсякденні.