Синій, вірніше дуже ніжно-голубий, радше сірий з ультрамариновою голубизною, і з ним – легенький зелений, наче і дзвінкий, скорше чистий, свіжий. І ці два кольори в єднанні – чар на диво, а в автора це ціла епоха… 

Якось, ідучи, він показав на небо та на ранню весняну зелень дерев і сказав: «Оці кольори я до безтями люблю!» А небо було дійсно таке геть точно, як на його крайобразах, і листячко дерев, що тільки-но розкрилося, таке, як із його картин. Неначе якась мить була, художник помалював небо й листя дерев – і сполука цих кольорів фізично існувала і вражала мої почуття. Певний час це поєднання барв, у принципі, обох холодних і таких прекрасних, мною розглядалося як його блискуча ідея, його, йому належна і з ним ідентифікована, йому притаманна. Та потім вона мене захопила і глибоко засіла в моїй душі, а згодом, видозмінившись, стала частиною моєї суті, незважаючи на те, що на рівні свідомості відторгнення досягнень інших – звична для мене річ.