Десь так само прийшло до нього й мистецтво малярства, коли у своїй майстерні – тісному напівтемному підвалі – набивав на кульман, що лишився од попереднього власника робітні – архітектора, одразу по двадцять аркушів ватманського паперу, ставив на підлогу відро води – і малював, експериментував, спрагло шукав. Гуаш, олія, знову гуаш… Перестав ходити на виставки. Про свою ще й гадки не мав, та й усі відомі зали не по ньому тоді видавалися. Часом навідувався Євген Рахманін, друг і навчитель, уже знаний художник. Придивлявся, радив не гнатися за результатом, за красою. Малюй – і все…

А може, тоді й прийшла до нього ота жага малювання, невситимість пізнання таємниць і кольору, і форми. Коли після металургійного технікуму зненацька поїхав із рідного Нікополя до Одеси — вступати до славетної «Греківки». У 29 років, разом із 18-літніми – тому й на другий курс одразу, щоби хоч трохи вирівняти вікову різницю. Бо відкрилася йому ніби прірва, й він стрибнув туди одразу, наче підсвідомо знав, що то – у філософському сенсі – безодня життя. Бо за спиною вже нависав тягар у три тисячоліття. Й з епохи неоліту мистець змальовує ті дивовижні рослини й дерева, хоч сказати так – замало, адже це лише форма. Змальовує взори, на які ментально, медитаційно відгукується українська душа, «українська візерункова пам’ять, як ми реагуємо на орнаменти, на квіти», – за визначенням художника Сергія Савченка, котрий схарактеризував стиль побратима як «трансформацію свідомості, спрямовану на виявлення себе правдивого» (в сенсі – справжнього, істинного).

А потім був Майдан. І полон – схопили в Маріїнському. На щастя, нетривкий, але й понині відгукується потребою в лікуванні. Майдан із його потужною енергетикою, що круто міняла не лише долі, а й характери і навіть ментальні основи. «Стільки гарних людей на один квадратний метр! Таке було відчуття, що ми на щось чекаємо. Я зрозумів там, що українці – воїни, що я – воїн». Де все воно тепер – інше питання… Але не питання, чому Сергій Кириченко повернувся до творчості аж через рік. Як і те, звідки беруться сили, аби писати такі незвичайні й глибокі роботи. Без світла («якби було – я б його увімкнув»), без потрібного простору, у глухому темному підвалі, що зветься майстернею художника. Це протистояння: життя тебе стискає, а ти не даєшся, хочеш розквітнути. Тому й постає в роботах Сергія Кириченка чарівний заквітчаний край, сповнений життєрадісністю, теплом, ніжністю й енергетикою, що зв’язує автора з праджерелами й нинішнім часом.