Олег Мінько. Малярство, графіка
25 листопада 2021 - 12 січня 2022
Він першою чергою естет, естетика якого парадоксальна. Можна сказати, що Мінько – майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування. Це його налаштування не має нічого спільного з естетською позою, манерою, світоглядною маскою – воно в нього вроджене, інтуїтивно прийняте ним як очевидна і природна реакція на бридоту й красу, зло і добро, величне й нице. Світ у чуттєвому об’єктиві Мінька – надщерблений, подряпаний, розкраяний світ первозданної цілісності й небесної досконалості – завжди залишається настільки драматичним, настільки сповненим особливої цілющої гармонії. Ранимість цього світу воскресна, жива, відкупна; краса, покликана рятувати світ, – доречна і необхідна, а гармонія проявляє себе єдиною піднебесною правдою.
Ви, як глядач, за розхитаною формою – зокрема й особливо – на пізніх полотнах Мінька, за нервозним частоколом ліній, чимось невідмовно схожих на подряпини, за драматичною відвертістю колірних плям і ламаною рисувальною структурою неодмінно відчуєте подих розкішної гармонійної сутності буття – єдиносущого, неподільного й величного. Парадоксальність Мінькової стилістики проявляється саме в цьому яскравому ракурсі. У Міньковому сумному ви помітите не сумне, а веселе, у жорсткому трагічному виявите спокійне й стоїчне, у нагромадженні форм знайдете лад, порядок, виважену благодать.
Уродженець українського Сходу, Мінько органічно зберіг у собі степову парадигму. Знаю, що, захоплюючись красою Карпат, він ніяк не торкався цієї теми, віддаючи перевагу рівнинній Волині з її відкритим простором і дзеркальними плесами озер. Волинь стала його любов’ю й ностальгією водночас, так само як Львів – органічною батьківщиною і, заодно, життєвим ковчегом.
Йому були зрозумілі й близькі західні тенденції у філософії, орієнтації, призначенні мистецтва, як зрозумілими були індивідуальні особливості живопису Пікассо чи Кіріко, однак, як і для першого великого українця Архипенка, істинне джерело його натхнення містилося в епіцентрі саме української естетичної свідомості. Мінько шанував і глибоко поважав своїх учителів – Карла Звіринського та Романа Сельського, але дійсний імпульс для власного творчого становлення знаходив виключно у своєму нутрі. Здається, на цьому шляху він не знав сумніву, хоча, вірний високим етичним ідеалам, чисто по-людськи бував обкладений сумнівами. Його вислів – малюю те, що люблю, – чудовий епіграф як до його біографії, так і до творчого кредо.
Любомир Медвідь,
академік Національної академії мистецтв України
|
| | |
«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ» 22 квітня 2024
Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… |
Фурлет Анатолій
Анатолій Фурлет народився 13 лютого 1958 року в с.Чепоноси Хотинського району Чернівецької області. 1978-1983 рр. – навчався в Одеському педагогічному інституті на художньо-графічному факультеті (викладачі – В.Гегамян, З.Борисюк). Після закінчення інституту працював у художній школі учителем живопису і композиції (м.Городок Хмельницької області). Член НСХУ (Київська організація).
|
|
