Очевидне та цілком заслужене зацікавлення мистецького загалу (колег, глядачів та мистецьких критиків) потужним пейзажизмом майстрині, який наразі відбувся. Предтечами колоризму О.Морозової в мистецтві України ХХ століття можна напевно вважати Миколу Глущенка, сонценосного Анатолія Лимарєва та потужного Анатолія Криволапа.

Один раз побачивши пейзажі, народжені пензлем О.Морозової, вже з ними не розлучаєшся. Композиційна міць краєвидів, сяйво ясних кольорів, – ці образи залишаються на сітківці ока. Вони стають навіюванням та подарунком глядачеві від мисткині.

Ольга Морозова свідомо обрала для себе палітру французьких «диких», тобто фовізму. Відтоді вся її творчість – це життя в активному колоризмі. Ольга спілкується з природою вранці, коли дерева та квіти радіють світанковому сонцю, а гуркіт цивілізації ще не глушить спів птаства. Дзен-буддистська тиша пейзажу, який у вранішньому очищенні віддається художнику, – інтимний діалог із розкішшю світу. Утаємничене злиття з довкіллям породжує піднесену енергію, яку майстриня віддає полотну. Проживання з пензлем у руках закоханості в природу навіює екстатичне самозабуття та збудження одним лише кольором. Надалі Ольга пише швидко. Бездоганно володіючи даром бачити одразу кольоротон, авторка сміливо нашаровує колористичні плани композиції. У графічній зосередженості на мотиві, в експресивному та імпровізаційному письмі, в орнаментально-декоративних рішеннях втілюється могутній темперамент зовні делікатної й тендітної жінки. В її пейзажах є почуттєве діонісійство, щирість, котрі дивовижно поєднується з авторською системою конструктивного письма. 

Пейзажі Ольги Морозової вражають, немов вітражі, та створюють навколо себе світозарну ауру. Здається, що під шаром фарби заблукало сонце…

Композиційна фантазія художниці – невичерпна. Кожен пейзажний мотив – неповторний. Кожне рішення – евристичне. Радість та силу незамуленого ока й душі авторки підтримує її закоханість у систему класичного модернізму, в естетику «прекрасного».