Михайло Надєждін був живописцем у самій суті цього слова, що бачить навколишній світ у невичерпному колірному багатстві та різноманітності. Серед його творів – жанрові та декоративні композиції, розписи, портрети, індустріальні, міські та сільські пейзажі, натюрморти. Здавалося, що у відведені йому роки художник хоче вмістити не одне, а декілька життів…

Мистецький світогляд художника з дитинства формувався в середовищі української селянської родини, від безпосередніх дитячих вражень, що народжувалися в процесі пізнання світу, створюючи умови для подальших двох магістральних ліній його творчості – філософсько-трансцендентальної, з роздумами над глобальними проблемами розвитку людини і всесвіту, й реалістично-чуттєвої, з любов’ю до природи, інтимними та ліричними мотивами. Особливий вплив на Михайла Надєждіна справили іконопис, творчість Тиціана, Мікеланджело, Ель Греко, Врубеля, Кандинського та постімпресіоністів і модерністів.

Ранній період творчості художника – експресивний, тривожний, чуттєвий, сповнений могутніми потоками емоцій. В одному з записників 1963 року Михайло Надєждін писав: «Виразити емоцію формою і кольором, упорядкувавши ці три складові у єдину конструкцію, наділивши її життєвим духом, – ось завдання митця». Ця формула створення образу стала для нього універсальною. Завдячуючи їй, митець не відчував внутрішнього розшарування, працюючи майже одночасно над формальними композиціями, натурними портретами чи графічними ілюстративними серіями, різними за формальною стилістикою.

У 1960-ті роки з’являються основні програмні твори художника і визначаються формальні підходи до вирішення проблеми образу, які пройдуть рефреном через його подальшу творчість: «Автопортрет» (1962), «Фауст ХХ-го століття» (1963), «Стандартизація» (1965), «Хірургія» (1966), «Художник і модель» (1970). І ще тоді він яскраво продемонстрував свій погляд на соціальні, моральні й політичні конфлікти часу, декларуючи неприйняття диктатури насильства, жорстокості; ставив питання відносин особистості та суспільства, життя людини в умовах нею ж продукованої прогресуючої технізації природного середовища. «…Або «Війна оголошена» (1967) – суспільство незадоволене своїм життям, люди потребують змін. Та зміни можуть стати настільки радикальними, як Хіросіма, що життя вже не буде. Війна – це завжди смерть, свідоцтва якої, розкидані по світу, ми збираємо у вигляді черепів, досліджуючи культури минулого. Думати і творити – заняття продуктивніше, ніж знищувати. Але природа нас створила сповненими пристрастей, тож війна оголошена початково», – констатує митець

1970-1980-ті роки стали для художника періодом усвідомлення реалій життя і внутрішнього утвердження правдивості обраного шляху. Творам цього часу притаманні ліричність, камерність, інтимність образів. «Портрет батька» (1972), «Портрет дружини» (1975), «Весілля» (1978), «Сон» (1975) – картини, що не піднімають соціальної проблематики, але, як і ранні роботи, потрапляють до розряду «неофіційного мистецтва», адже в них потужно звучать ноти глибоко переосмислених митцем народних мотивів. 

У 1980-ті – на початку 1990-х з’являються картини «Викрадення Європи» (1989), «Натхнення» (1991), «Пошук» (1995), «Сади Едему» (1992), «Рибалка на Чорній річці» (1990), «Відображення» (1992), що вирізняються монументальністю, широтою осягнення художнього простору, яскравою декоративністю. 

У більшості творів Михайла Надєждіна вирішення теми має універсальний характер. Художні образи митець виображував як філософські абстраговані символи, не конкретизуючи особистості, хоча в основі його творів майже завжди лежать буденні ситуації. Пройшовши через мистецькі узагальнення автора, вони отримують нове філософське звучання. Проте пейзаж посідав особливе місце у творчості художника, котрий називав його своєрідним записником: «Курка чи яйце?» (2001), «Під лопухом. Флора і Фауна» (2002), «Зі мною чайка» (2013), «Автопортрет» (2015).

«Я не абстракціоніст, але мій мистецький дух абстрактний. Мене захоплюють світло, рух у просторі й часі як об’єкти. Людина чи тварина живуть, рухаються, залишаючи сліди, фактично поступово розпадаючись, скидаючи тілесну шкаралупу. А що залишається? Скелет, каркас, лінія, штрих... і щось невидиме, не означене. Як усе це об’єднати, передати? Багато питань, а відповіді – у творах…»