Спостерігаємо, що сучасне мистецтво візуально стало національно невпізнаваним. Оглядаючи зали міжнародних виставок, губимося у здогадках: який народ подарував світу той чи інший мистецький твір, чи, принаймні, в якій частині світу його створено. Тотальний наступ глобалізаційних процесів, їхнє безцеремонне втручання в культуру й мистецтво різних країн руйнує тканину мистецької творчості, позбавляючи її національної ідентичності. Мета нашої виставки – загострити увагу саме на процесах самоідентифікації та на можливих її мистецьких виявах.

Звертаючись до історії, зауважимо, що українська культура не вперше постає перед проблемою творення ідентичної мистецької мови – це артанійська та трипільська культури, козацьке бароко, неовізантизм, аванґард початку ХХ століття. Авторитетні постаті по різні боки Дніпра пропагували споріднені ідеї. «Живіть змістом старої минувшини, її формою і будьте сполучниками її з новими проявами, з новими ідеями…»,– вважав Георгій Нарбут. Суголосну тезу проголошував Михайло Драган: «Митці станули на становищі повороту до старих традицій, щоб тим самим здобути сильну підставу для української мистецької творчості».

Низка українських митців сьогодні культивує стильові ознаки, притаманні українському народному та сакральному мистецтву, що сформовані упродовж століть: фронтальність, площинність, вертикальна перспектива, лінійність, заокругленість ліній, видовженість форм, гаряча палітра. Це ілюструє стилістично налаштована на українство творчість низки українських митців із різних куточків України, представлених на виставці.