Галерея «АВС-арт» ексклюзивно експонує у своєму просторі збірку одеського мистецтва, що візуалізується «версіями білого» Сергія Савченка; романтикою камерних робіт найцікавішого періоду творчості Валентина Алтанця; імпресією Альбіна Гавдзинського; кольоровою, яскравою, хоча інколи доволі монохромною, але завжди експресивною палітрою Юрія Коваленка. Писана веселкою, освячена й перетворена світлом Одещина у творах Адольфа Лози, жорсткістю лінії й іронією – у графіці Геннадія Верещагіна. В мистецтвознавчому контексті називаємо імена Андрія Антонюка, Миколи Прокопенка, Олександра Ройтбурда, Володимира Цюпка, Василя Сада, Сергія Кириченка.

Збіркою одеського мистецтва представлена достатньо велика кількість творів одного автора (наприклад, Сергій Савченко) різних років. Тут можна говорити про закріплення певного соціально-історичного статусу художника (забуті/знані/нові імена), відстежити розвиток творчої манери мистця, подивитися на його творчість як на феноменальне явище. Також можна спробувати дослідити через зріз особистої творчості контекст, на тлі якого плекаються творчі династії (Адольф та Наталія Лоза, Сергій та Денис Савченки).

Із погляду історично-культурного контексту в збірці є зразки художнього доробку авторів 1990-х років, на взірець Валентина Алтанця, того жорсткого часу, коли мистецькі речі масово вивозилися, зникали безслідно, коли йшло вимивання нашого артпростору, і тепер навіть у власних збірках самих художників картин того часу годі віднайти. 

На сьогодні мало хто, мабуть, знає про одеську мистецьку групу «АХА» (Валентин Алтанець, Степан Химочка, Андрій Антонюк). Твори першого й останнього є нагода побачити в експозиції. Також у колекції представлені картини художників творчого об’єднання «Мамай» (Сергій Савченко, Володимир Цюпко, Василь Сад). Цей аспект збірки одеського мистецтва може бути актуальним для тих, хто вивчає творчі об’єднання.

Імена і твори збірки одеського мистецтва, що презентують український живопис і графіку від другої половини ХХ ст. і до сьогодні, заслуговують на розлогі коментарі й мистецтвознавчі інтерпретації. Адже тут представлені художники різних поколінь, різні за стилістикою, а головне – ті, хто не зламався під тягарем життєвих обставин та спокуси артринком, який хоч доволі не сформований, не структурований, зовсім не підпорядкований законам економіки, але намагається претендувати на експертну оцінку творчості, на яку він таки не має права. Це ті мистці, котрі шукають своєю творчістю певні сенси. Їх пошук – той рятівний шлях самоідентифікації через нашу етнічну культуру, котра сакралізована як жодна інша, котра є синтезом тисячолітніх екзистенційних поневірянь, закодованих і сконцентрованих в етнічній обрядовій системі, побудованій на чіткій космогонії. Й яка в сенсовому та естетичному значенні – найдосконаліша і найправдивіша абстракція.

Михайло Поживанов орієнтується на тих мистців, хто веде діалог із душею, ретранслює нам діалог із душі, даруючи вибух максимальної екзистенції.