Сахара – ще одне емоційне та художнє потрясіння, яке багато в чому визначило теми, а головне – форму майбутньої творчості. Відтоді Валерій пише «портрети каміння» та у їхній німоті знаходить новели про вічність.

Із аурою пустелі з дивовижно таємничими тінями на горах у присмерках, із помаранчево-гарячими пісками під сонцем Шкарупа вже не розлучиться у власному живописі. «Внутрішня Монголія», «Мандрівка на Схід», «Тибет», «Парадіз», інші. Зрозуміло, в них не йдеться про географію пісків та астрономію неба з рогатим місяцем. Сенс пустелі, гір та неба відкрився художнику на межі між покорою стихіям та потребою привласнити їх у живописі. Так пустеля для мистця стала оазою, а не гірким попелом від каміння, спаленого сонцем. Для Шкарупи ще з 1960-х років піски сповнилися живою водою творчого щастя. Пустеля, її міражі народили у ньому когось іншого, такого, якого він у собі ще не знав. Між ним та пустелею був Бог чи Дух, тобто не повітря, без якого мистцеві не жити. У малюнках піщаних хвиль Шкарупа прочитав поетичні «кінайди» та «джавабади» – натяки на відповіді Сходу. Художник, примруживши очі, бачив давнину, перехрестя культур або прикрі їх незустрічі. У пісках минувшина та прийдешнє мінялися місцями, і, здавалося, до гомону прадавніх цивілізацій можна торкнутися рукою. В жовтогарячому «Саду пісків» художником почав грати хтось інший – в образах міражу проросла інтуїція та художній інстинкт творчої свободи. Відбулася подія просвітлення. Під чорним оксамитом неба, прикрашеного лампою повного місяця, народилася типова для творчості Шкарупи композиція, вписана в коло.

Валерій Шкарупа – естет, котрий, попри хвилі руйнівного «актуального мистецтва», зберігає відданість культурі, довершеній формі та красі. У жодному разі він не дозволяє загуснути естетичному інстинкту. Через естетичне мистець протистоїть ентропії та нігілізму в мистецтві. Так його творчість приймає на себе відповідальність за суспільну й мистецьку свободу. Естетична програма втілюється мовою довершеної форми. У променистих, сяючих чистими кольорами полотнах Валерія Шкарупи фарба губить власне фізичне, матеріальне єство – стає духовним простором. На підґрунті з нашарувань левкасу кольори з’єднуються в патину, яка мерехтить, як мозаїчна смальта. Розтікання фарби по левкасу створює примхливі, райдужні, нібито природні образи полум’я, води, каменю, повітря. Рельєфне підґрунтя, фактура якого інколи нагадує поверхню місяця, власною напругою входить до колірних нашарувань, формуючи на полотнах немов вишукані вулканічні складки. Шкарупа з досвідом археолога та реставратора пропонує в нефігуративі побачити природу першосутностей такими, як вони є. Мистець вибрав для свого життя живописну аскезу, щоб проявити не лише свободу виразу як результат, але дуже переконливо показати уявлення про структуру природи, її стихій. Автор бачить надзвичайно гостро, конкретно та жваво. Його пристрасть до живописного перетворення  та переведення світу природи в колірне не знає перепон. Мистецтво Шкарупи – райське мистецтво, це рай, як його розуміють художники. Поетичне мислення живописця стверджує правоту мистецтва.