Чи свідчить така анонімність образу про можливу втрату індивідуальності, чи, навпаки, про розширення її меж аж до злиття зі світом природи? Це питання ставиш собі щоразу, коли споглядаєш роботи української мисткині Валентини Шотік, створені впродовж 2023–2024 років. 

Натякає на взаємне проникнення і трансформацію антропних та рослинних форм і назва виставки живопису Шотік «Флороморфність». Вона утворена від слів «флора» (лат. flora – рослинність) та «морфність» (грец. μορφή – форма) і фокусується на дослідженні стосунків між людиною й довкіллям. Такий симбіоз відображає не лише художній метод мисткині, а й її екософський світогляд. Віра в духовну сутність рослин, їхню здатність відчувати, мислити і навіть любити ґрунтується на останніх наукових дослідженнях відомого італійського вченого-ботаніка Стефано Манкузо. Першопрохідник у нейробіології рослин, він переконаний, що ті володіють певним видом інтелекту.

Змалечку зачарована красою природи, дівчина зростала в глибокій повазі та любові до світу рослин. Вона струменить у художніх образах, що постають не лише як витвір вигадливої уяви авторки, а й результат уважного вивчення морфології, символіки та міфології різних видів флори. 

Поєднання людських і природних форм не нове в мистецтві. Цей напрямок завжди вабив митців і мисткинь – від Джузеппе Арчімбольдо до сюрреалістів ХХ століття. Згадаємо лишень роботи культової мексиканки Фріди Кало. Проте Валентина Шотік привносить у цю традицію свою унікальну манеру, що відображає її світосприйняття й глибоке розуміння природи. 

У фантазійних мотивах, що постали з глибин авторської підсвідомості, межі між людською подобою та квітучими біоморфами стираються – вони зливаються в єдине ціле, утворюючи гібридні організми. Олюднені в такий спосіб рослини – не просто метафора екзистенційних явищ: життя і любові, історії роду й тяглості поколінь, відродження і трансформації, а також, на жаль, нищення природи та екологічних проблем. Вони «переростають» закладену в них ідею. Їх емансипація призводить до їх суб’єктності. Кожна людина-рослина демонструє власний характер та образ – вишуканий, таємничий, сповнений приязні й материнського голублення, розслаблений і замилуваний пейзажем, звернений до внутрішнього Я або просочений рафінованим еротизмом. 

Споконвічна істина про те, що кожен митець або мисткиня, незалежно від теми, яку вони опрацьовують, завжди відтворює себе, унаочнюється в трояндовому «Автопортреті» (2023) авторки. Валентина Шотік пояснює: «У кожній рослині я бачу себе, наповнену... думками». Так ми знайомимося з її рослинним альтер-его – наскрізно символічним, зануреним в атмосферу містичності, попри реалістичну деталізовану манеру зображення. Спостерігаємо, як її мистецька рефлексія порушує питання ідентичності: Чи залишаємося ми органічною частиною природи? Чи ми остаточно втратили з нею будь-який зв'язок?

Художні образи Шотік не дають нам прямої відповіді. Вони спантеличують і, незважаючи на свою підкреслену естетичність та/або неприховану сексуальність, а також часто приємну теплу колірну гаму, інколи викликають моторошні відчуття, виводячи нас за межі усталених уявлень про реальність. Тривога наростає, коли авторка використовує контрастні кольори, доводячи деякі з них до «неонового звучання», несподівано гіперболізує певні елементи або зображує їх у незвичний спосіб, як-от шипи троянди у картині «Жук» (2024). 

Персоніфікація рослин перегукується у Валентини Шотік, з одного боку, з українською традицією тісного зв’язку з рідною землею, а з іншого – з сюрреалістичним принципом примирення та об'єднання протилежностей. Саме в цій діалектиці мисткиня вбачає можливість зміни нашого ставлення до довкілля. Попри глобальність порушеної екологічної тематики, вона створює дуже інтимний, суб’єктивний та емоційний світ на межі фізичної й духовної реальностей. Пропонує не лише побачити природу у новому світлі, а й відчути себе органічною частиною її постійного руху і перетворення.