Групова виставка «Звитяжні»
5 - 28 липня 2022
Ідея цієї виставки народилася під час наших мистецьких розмислів і чину в умовах воєнного стану. Що робить нас, українців, стійкими, сильними, незламними, нескореними, незборимими перед лютою й нелюдською навалою ворога? І з цього смислового поля виокремилося й повело за собою, наче дороговказ, означення – звитяжні. Звитяга – те, на чому століттями тримається наша історія, чим зрошена наша земля й осяяне небо, що наповнює душі наших людей. І, зрештою, що характеризує українське мистецтво – адже йому доводилося й доводиться оберігати свої парості від нещадних імперських чобіт.
Опрацьовуючи галерейну колекцію живопису й графіки, ми утвердилися в думці: увесь дібраний візуальний ряд, представлений в нинішній експозиції, – рефлексія звитяжності українського духу. Це й шевченкіана С.Караффи-Корбут і В.Кириченка, козацька тема у творчості Ю.Коваленка й А.Фурлета, карпатська героїка в роботах М.Демцю та Г.Якутовича. Портрети історичних достойників у О.Мінька й Б.Буряка, образи берегинь роду в О.Кульчицької, В.Зарецького, С.Гнойового. А ще – екзистенційний драматизм композицій Л.Воєдила, І.Марчука, С.Савченка, П.Гончара…
Оця драматична сучасність, нинішні події, – їх ще потрібно пережити й осмислити. Боротьба триває. Тому й озвучує візуальний ряд нашої експозиції творена на передовій поезія Олександра Хоменка – історика, письменника й Воїна. Читаємо. До щему. До болю. До перемоги.
Галерея «АВС-арт»
***
Вони теж тут разом із нами
святі на фресках київських церков
і тих понищених
усіма сатанаїлами світу
і тих небагатьох які вціліли
святі нетутешніх країв
загубленої у віках малої азії
де народи приходять і щезають
як хвилі морські
святі з гомінких вулиць александрії
де торгували звабою закличники східних містерій
із давніх полісів незлостивої еллади
їм не вперше випало мандрувати
ходити безконечними дорогами євангелій
і в місто над дніпром
куди приніс звістку первозванний
вони прийшли тими ж шляхами
а потім вони сходили цілий наш край
від темних лісів сіверщини
до верхів карпатських
від переяславського степового порубіжжя
до дрімотної німоти полісся
та з часом перестали вони так далеко мандрувати
бо світ зробився звичним
грішним і святим
але таки людським
а потім у віці 21-му настав рік 22-й
і вони всі пішли в бучу
ще коли там не було ні кореспондентів
ні зарубіжних делегацій
і там на спаленій вулиці
був собор всіх святих
і василій великий довго теж стояв і мовчав
зіпершись на держак лопати
коло розкопаної ями із тими
у кого долоні
довіку тепер розпухли від будівельних стяжок
а діонісій ареопагіт
сидів біля спаленої автівки
з обгорілими тілами родини
яка хотіла та не змогла втекти
сидів і гортав сторінки своїх книг
він завжди носив їх із собою
ці книги про вічність
темну як настояне вино
а потім ці двоє та й інші всі за ними
пішли записуватись у добробат
але їм сказали що таких не візьмуть
бо вони дуже-дуже старі
і тоді вони просто приїхали сюди
викопали у лісі кілька землянок
і тепер у них зовсім інше життя
василій великий зранку
варить для всіх на газовому балончику каву
і бурчить що ці чорти таки розбили
своїми обстрілами міст через сіверський донець
і питної води може тепер взагалі не бути
а діонісій ареопагіт
читає свою книгу
про божественні імена тільки під вечір
коли стихнуть прильоти
а вночі він довго дивиться у теплик
туди за ріку
де клубочиться сиза смерть
і немає в неї імені…
Олександр Хоменко
|
