Сергій Гнойовий: «Я один. Рахую зірки. Мільйон одна, мільйон третя…»
29 листопада 2011
Сергій Гнойовий не часто тішив глядача своїми персональними виставками – востаннє вернісаж маестро відбувся в Полтаві 1984 року. Але якщо для Полтавщини творчість цього художника добре знана, то для Києва – відкриття. Ще одним відкриттям для наших гостей став неабиякий оповідацький хист пана Сергія.
Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт»:
Така чорнобрива, із чорнобривцями Україна в роботах пана Сергія – вона весь час стоїть перед очима. Мені несамовито подобаються півонії саме в інтерпретації маестро. Півонії й чорнобривці…
Подумалося, з чого почати вечір, і це підказала саме центральна робота експозиції «Край села». Тут – наша Україна з мальвами, які стоять при дорозі… Й так хочеться енергії від тієї землі. І сьогодні пан Сергій зазначив, що він – художник від землі.
Знову повернуся до картини – там такий знайомий краєвид, з одного боку, а з іншого – є незвичайні речі: дорожні знаки «Головна дорога» і «В’їзд заборонено». І я, обходячи зали, подумала: наша Україна – це головна дорога, а кому ж і куди в’їзд заборонено? Сергій береже нашу головну дорогу, нашу національну ідею, дух, ауру, таку чисту й веселкову. Хтось говорить, що перший етап національної ідеї ми вже пройшли («Душу й тіло ми положим за нашу свободу…»). І думається: який же наступний? Та, власне, що його шукати, коли живеш на чудовезній землі, під розкішним високим небом, на зеленій траві. І які би там бурі не були, земля нас тримає на ногах. Тож мені завжди хотілося, щоб цей світ був у галереї, щоб саме такі художники в нас виставлялися, щоб земля їм давала наснагу й здоров’я. Тож будемо чекати наступної виставки – світлої й прекрасної.
…Мені приємно, що в нас відбуваються виставки посутньо українських художників, які несуть ще й просвітницьку функцію – приходять студенти й молодь, бачать це й тішаться. Тож хочу, щоб і ви сьогодні так само наснажилися, згадали й Великодні дні на Україні, і святого Миколая, який уже незабаром, і Різдво – і потішитися таким річним духовним колом нашої України.
Максим Волошин, директор галереї «Мистецька збірка»:
Я, до речі, коли отримав запрошення на цю виставку, подумав: «О, випередили!» (сміється). Це мистецтво складне й філософське, але воно подобається багатьом – різним людям із різним типом мислення і світосприйняття. Думаю, через рік-півтора ми зробимо виставку Сергія Гнойового і в нашій галереї.
Алла Маричевська:
Тим більше що в маестро не було таких персональних виставок. Це перша, яку побачить столиця, і вона стартувала саме в нас.
Анатолій Фурлет, художник:
…Де є традиції – там є культура, де є культура – там є й нація. В наш час галерея «АВС-арт» робить величезну справу. Треба всім тягнутися сюди і гуртуватися тим, хто розуміє, по якій землі ходить, якою мовою говорить і хто він є. Бо сьогодні, без перебільшення, на українську культуру чиниться великий тиск…
Василь Корчинський, художник:
Я більше знаю Львів, Харків, Одесу, а от із художниками Полтави знайомий мало. Мене вразила своєрідність Сергія Гнойового, і якщо в Полтаві всі художники такого рівня, то я аплодую полтавцям.
Це місто живе якось по-своєму, мислить по-своєму, долучаючись до всіх усеукраїнських подій. І вперше побачивши персональну виставку полтавського художника, я дуже зрадів, що вона відбувається в Києві і що побачу ще один зріз Полтави. Вона для мене – це Ліна Костенко, Маруся Чурай... Я ніколи не був у цьому краї, а тепер мені хочеться поїхати туди, побачити його, поспілкуватися з людьми.
…Такої стилістичної мови й такої образності, як у маестро, я зустрічав мало. Тут є відчуття ритму й кольору і якесь змістовне внутрішнє бачення. Навіть не пригадаю, хто так працює із темами, як пан Сергій. Оцей оранжевий у нього якийсь свій – або він народився в чорнобривцях, або не знаю що, але це його рідний колір. Сергій Гнойовий дивовижно поєднує його зі всім, що оточує, і в роботі народжується своєрідна внутрішня системність, внутрішнє багатство. Я радий, що є такі художники, якими ми можемо пишатися, можемо побачити ще одну грань України – величну і красиву.
Алла Маричевська:
Я би ще завважила, що всі парсуни на картинах маестро – з привідкритими чи примруженими очима. І саме така постава, саме такий порух зору говорить про те, що людина знає істину. У всіх цих роботах є один спільний момент – самозосереджені, задивлені в себе жінки, які знають істину: народити дитину і знати, що ту дитину чекає в цьому світі… Із отих прикритих повіками очей струмує наперед знана жінкою даність – народження її дитини, з’ява нового життя…
Сергій Гнойовий, мистець:
Дякую всім, що завітали на відкриття, для мене це приємна подія.
Після відкриття виставки в мене почався відпочинок. Підготовка закінчилася, прийшла зима, і я вільний – мені не треба малювати, нічого робити, тільки хату топити, дрова колоти…
Я живу в селі. 1996 року кинув Полтаву, бо там живе багато людей. Купив собі хатинку у звичайному селі за 500 гривень – долівка, піч. Село моє називається Дем’янівка – його козак Дем’ян засував, а в нього були ще три наймані робітники. І от потихеньку село росло, росло… А коли я вже перебирався, там було 5 чи 6 корів і 15 хат. Зараз люди вимерли, корів нема, нічого нема – тільки я один остався і 15 хат у моєму розпорядженні. Кожного дня прокидаюся і обходжу – там шиферини не стало, там дошки пропали, там ще щось… Ну, така робота – життя є життя. Буває, яка машина приїде – палатку поставить, шашлики…
Я так собі думаю: живу в центрі всесвіту, чомусь не в Києві і не в Парижі, в мене своє коло. Зовсім недалечко скіфська розрита могила, далі давні городища, далі Опішня (а це річ серйозна, серйозніша, ніж я), далі Диканька з гоголівськими відьмами, з такою легендарною силою, а далі – Миргород, Решетилівка і Полтава. От коло й замкнулося – а я в центрі. Це така основа, на якій я працюю. Тобто основа є, є над чим працювати. Думаю, може й далі буду так працювати – спокійно… В мене майстерня 4х6, і щось кладеться, щось перерізається, щось пхається, а щось остається. І коли я сьогодні побачив сам себе, як ви мене оце побачили, то був здивований: не думав, що я такий гарний (сміється)…
А літом привозять у село жінок (уже потроху почали дачі купувати – так я їх батраками називаю, бо вони десь там далеко працюють), дітей, собак. Кинули і поїхали – все на моїй шиї... Так от, прибігає до мене сусідка з Москви, мовляв, гадюка серед двору, я дитину не можу пустити. Приходимо. Я взяв лопату (в мене завжди серед двору лопата стоїть, тому що онучку на літо привозять, то я її до природи привчаю, тобто щоб існував принцип природного виховання). Ну, давай шукати гадюку: там шукаю, сям… Під колодою знайшов. А я завжди з ножем ходжу – так голову їй і відрізав. Ну, такий закон. Цього року 13 штук забив – це життя, що поробиш. Я борюся за свій простір, а вони за свій. Село кинуте, все кинуте – і вони йдуть. В нас болото рядом – і коли розлив, то їм діватися нікуди, і вони до села. Тобто все непросто – але я борюся поки…
Ну, зараз інший час прийшов – тиша, спокій. Каву випити, цигарку закурити. Сокиру за пояс, фінку в халяву (тому що по-іншому не можна – там дошки крадуть, там шифер знімають) – і п’ю каву... Я один. Рахую зірки. Мільйон одна, мільйон третя…
…Рибу ловлю. Вудкою. Човна-плоскодонку в мене, вибачте, стирили. От за жовтень тринадцять штук на живця і спіймав. Це нормально, в принципі, як для художника (сміється). Це отак я означую своє коло, в якому живеш, крутишся. Ну, а в Полтаві мені нема чого робити…
І, звичайно, в мене двір без 2-3-метрових парканів, коли дитина, яка там живе, не бачить, як сходить і заходить сонце (це страшно подумати). В мене сонце видно... Ну, й до хати у дворі прибиті полотна – і я над ними працюю. Не в хаті, де вікна від землі, нижчі, ніж я. Оце поїхав, а вони лишилися прибиті – ще в роботі. І знімаються, коли вже праця закінчена. Може, й два роки бути, хто зна. А сам принцип роботи дає можливість без звички і за 500 метрів бачити, що лінія чи пляма десь не там поставлені. І ти приходиш – пляму переробив, куртку взяв і пішов далі…
От як деякі художники за день п'ятнадцять картин – я так не працюю. Мені спішити нема куди, мені треба орати, полоти, садити. Правда, в мене небагато – три сотки (я на цій площі справляюся, і воно під рукою все є). Мабуть, далі не буду, бо так можна до ранку розповідати – життя серйозне…
Дякую галереї й панні Аллі за запрошення, дякую всім присутнім.
І я радий, що приїхав сюди полтавцем.
|
| | |
«НЕНАЗВАНІ ЕНЕРГІЇ» 21 січня 2025
Виставка живопису Василя Химочки – пам’ятна. Цього року йому мало би виповнитися 75, але від важкої хвороби художник відійшов у Вічність іще 2016-го, лишивши неповторний мистецький доробок, у котрому випереджає свій час. Василь Химочка шукав свободу від візуальної експансії сучасного йому артпростору: «Мистецтво – не галузь, а якість. Жодних змагань. Кожен – геній і несе, виконує свою місію. Смисл не в тому, хто перший, кращий і сильніший, а втому, щоб реалізувати свою сутність, свій потенціал. Не хто сильніший, а хто досягне більшого екстазу». |
Борецький Адальберт Адальбертович
(14.11.1910, с. Убла, Словаччина - ………1990, Кошице, Словаччина) – український, словацький живописець. Навчався (1927-1931) в Публічній школі малювання в Ужгороді (у А.Ерделі). Був членом Товариства карпатсько-руських митців (1935-1939).
|
|
)
)
)
)
)
)
)
)
)