Шановні добродії! Саме так сьогодні хочеться до вас звернутися – не пані й панове, а добродії. Якраз із нагоди цієї виставки, з весни, тим більше що Петро Іванович приніс нам сьогодні роблені руками жіночок ще з прадавніх часів жайворонки, які вістують красу, добро, радість… 

Мені мріялося про цю виставку роки півтора, тільки Петро Іванович ніяк не погоджувався. І, мабуть, сталося не так, як хотіла я чи він, а як хотів Бог. Відбулися жахливі події, а з іншого боку, якщо мислити позитивно, пройшло певне очищення, хоч і в жорсткий спосіб. І саме в такий момент потрібна ця виставка. Щодо відкриття попередньої в автора Олексій Малих були вагання. Я ж говорила, що відкривати – треба. Перед Малих відкривалася виставка цілої родини Ясенєвих – це тоді, коли були перші жертви Майдану. І так само вагання – виставлятися чи не виставлятися. Я ж наполягала, що ми повинні стояти, ми повинні жити, ми повинні бути, ми повинні рухатися вперед, з одного боку, зціпивши зуби від болю втрат, а з іншого – в пам’ять тих, хто виборював цю весну. Рухатися далі й показати, що ми є… 

І сьогодні я буду говорить тільки про любов. Недаремно в нас як частина експозиції представлений концептуальний проект, котрий пан Петро витворив зі свого стану, з почуття: «Я люблю вас, я вас люблю, я люблю…» Мені здається, що всі роботи Петра Івановича говорять про глибинну велику любов нашого народу. Він якраз її репрезентує. Не буду вести про лінію, про форму, про колористику – все вже відбулося й є на цих стінах, в експозиції. А от те, що струмує з усіх картин, – якраз ми, наша глибина, наші століття, тисячоліття нашого духу. Тому мені хотілося, аби ви сьогодні тут були, тішилися, аби гуртом помножували ту позитивну енергію. Й хай наші вороги захлинуться від нашої любові.

Вітаю вас у нашій галереї! Майже чотири роки я не був в Україні, але насправді щотри тижні завдяки «Фейсбуку» запрошував на кожну нашу виставку, завжди гордо розповідав, що в нас є. Мене здивовано запитували, як ми тримаємось. А я говорив, що все нормально функціонує завдяки Аллочці, Ірині й іншим нашим працівникам. 

…Можливо, це дійсно символічно – як уже говорив Петрові – треба було робити виставку раніше, тоді б і я повернувся раніше (сміється). Тому дійсно всіх вас вітаю, й мені дуже приємно, що сьогодні ми виставляємо твори Петра Івановича. 

А ще скажу: коли ми в ті часи вистояли, такі важкі, й галерея весь цей час нормально працювала і нікому не здалася, то далі – переконаний – будемо робити ще кращі виставки. Дякую вам усім!

Здавалося б, як письменниця я не маю проблем зі словами, із тим, щоби гарно виступити, чи щось написати, чи розповісти. Але пані Алла попросила мене мовити, й я зрозуміла, що просто розгубилася і що мені бракує слів, бо не знаю, як раціонально чи емоційно сформулювати те, що відчуваю… 

Доволі давно, ще в 90-х, я вперше потрапила в майстерню пана Петра на Андріївському узвозі. Вперше побачила його роботи й була шокована, ніяк не могла сформулювати, що це таке, чому воно заворожує… Того дня, коли отримала інформацію про теперішню виставку, моя колега з Калмикії на підтримку подій в Україні прислала буддистські калмицькі мантри. Як етнографи ми займаємося магією, й я розумію, що вона – не в самих текстах, словах, а в ритмі. Власне, отой ритм, який є в «Тополях», – це дійсно магія. 

Кожна калмицька мантра починається певними однаковими словами, і в кожному тексті є якесь побажання – на успіх, на удачу, щоб і те здійснилось, і це. Ти підходиш до тополь і бачиш ритм. І тобі хочеться цю в’язанку мантр вимовити. Твоя структура, яка була направлена, наприклад, на агресію, на раціональність, руйнується, й виходиш уже іншою людиною. Мені здається, я наблизилася на кілька кілометрів до того, що хотіла вимовити словами. Дуже дякую за відчуття, які дають ці картини! Ми всі відійдемо, й наші внуки, й правнуки, а картини – залишаться. Дякую Вам, пане Петре!

Для того, мабуть, й існують роботи художника, що не можна сказати словами. Так що це комплімент. Дякую!

Доброго вечора, шановне товариство! Можу сказати, що ми з Петрусем дуже давні знайомі. Вся його творчість, весь його розвиток відбувався на моїх очах, на гастролях, коли ми співали в тріо «Золоті ключі». І Петрусь завжди щось малював, малював, думав... Я добре пам’ятаю, Петре, твою картину, на якій – переділене поле, з одного боку пооране. І нехай це поле прозвучить зараз, коли заспіваю пісню…