Я хочу нас усіх привітати з такою яскравою, цікавою, приємною виставкою! Як тільки заходиш – відразу в захваті від цих робіт. Ольга Кравченко – дивовижний художник. Перша освіта в неї філологічна, можливо, тому багато її робіт – оповідальні. Ми дивимося на її кав’ярні – це цілі оповідання. При тому, що Ольга – не корінна киянка, коли я дивлюся на її роботи, то розумію, що ця людина – моя людина, вона зрозуміла моє місто й розповіла про нього так, як я сама би про нього, можливо, не розказала. Це дуже рідкісна якість – усі розуміють, та не всі можуть висловитись. Оля – дивовижна людина, котра надзвичайно любить життя, адже дуже рідко буває, що люди нашого покоління настільки яскраво й, можна сказати, по-дитячому сприймають життя, причому ця любов струмує з них через край. І це ми бачимо в Олиних роботах, коли вона пише квіти, натюрморти. Вона любить грати, й грає не лише матеріалом, а й кольором, фарбою, вона ставить перед собою дуже цікаві живописні задачі: спробуйте, наприклад, написати зиму без використання білила. Або жовті троянди й жовті яблука – спробуйте написати це так, щоб не було нудно. Або її робота «Повінь»: декілька кольорів – і ви бачите кришталеве повітря, молоду зелень, і все це аж дзвенить від молодості, від жаги життя.

Дуже часто, коли читаєш про творчість пані Олі, всі наголошують на тому, що її роботи – імпресіоністичні. Вона намагається вловити певний момент, намагається бавитись із кольором, який колосально відчуває. Важливим, на мою думку, є те, що її роботи надзвичайно ліричні – це те, що було притаманне наївному мистецтву. В цих роботах я особисто знаходжу відгомін низки наших мистців наїву. І мені здається, що ця нотка ліризму й естетизму є сьогодні доцільною. Якось Оля Кравченко сказала, що вона не сучасна – хочу заперечити: сьогодні, коли художники женуться за якимись ажіотажними речами, Ви маєте таку здатність зупинитися й зафіксувати щиро якийсь момент, підключивши абсолютно свідомі речі. Це те, що багатьом художникам, які досить довго отримували академічну освіту, на жаль, не вдається. Хочу Вам побажати й далі рухатись у тому ж напрямку, фіксувати те, що Ви дійсно відчуваєте, й дарувати глядачам свої емоції.

Той Київ, який ми бачимо, прекрасний Київ, щодня – не мною це помічено – потихеньку зникає. Його руйнують, не жаліють, плюндрують. Таке враження, що він як морозиво літньої днини – от-от, і вже розтало. Але, на щастя наше, є мистецтво, яке це все фіксує, показує. Показує навіть у більш виразному й захопливому вигляді, ніж воно є в реальності. От я дивлюся на наші кав’ярні – до деяких дорогих боюся заходити. А за кордоном не боюся – там людське ставлення. Коли дивлюся на Олині міські пейзажі, то таке враження, що я в Парижі. Хочеться пурхнути, сісти на стільчик – і відразу біля тебе якийсь офіціантик…

Роки півтора тому в мене в мізках – та, думаю, не в мене одного – промайнула фраза з Тичини: «Стоїть сторозтерзаний Київ». Ви знаєте, які були події... Це було, це частина нашої історії, й про це забувати не потрібно. Але що пригнічує – дуже багато в українській культурі моменту трагічного. А хотілось би якоїсь легкості, приємної меланхолії – всупереч усьому. Бо якщо вдуматись, то трагічність – не лише риса нашої культури. А сторозтерзаний Рим? А Париж? Й так далі, й так далі. Але ми пам’ятаємо ці міста за чимось іншим. Хоч би й за паризькими чи римськими кав’ярнями. Повертаючись до цієї мікротеми, хочу сказати: коли в нас почнуть відроджуватись кав’ярні – а це взагалі міська культура, культура споживання, відчування себе, культура щастя, – отоді в нас усе піде на добре. І мені здається, що вже починається. Передусім – завдяки мистцеві.

Ольга Безп’ятова сказала, що за кожною моєю роботою – історія, а для мене це щоденник. Я пригадую той день, час, що я відчувала, коли писала. Дуже вдячна, що ви прийшли. Сьогодні в нас ще й презентація альбому. Два роки тому в галереї «Митець» мали зробити виставку-презентацію мого альбому «Зачарована кольором». Це планувалося на 10 лютого. А ви знаєте, що трапилось у лютому 2014. Я попросила перенести, але мені сказали, що перенести не можна, тож я відмовилась. Думалося, що все стане краще – а стало ще гірше... І я шукала якусь пристойну галерею, а коли вперше зайшла сюди, то подумала: «Ну все, це моє». Я дуже вдячна господарям цієї галереї, що вони зробили виставку. А про альбом скажу от що. Віктор Зарецький колись мені сказав, що кожний художник повинен мати альбом. Бо є видатні українські майстри, які пішли з життя, не залишивши по собі нічого. Роботи розпродані чи подаровані. Фотографій ще тоді так масово не робили. І головне – залишити по собі альбом. У мене в папці лежали всілякі вирізки статей, відгуків журналістів, друзів, мистецтвознавців. А потім подумалося, що треба видати альбом із поваги до цих людей, які писали про мене, з любові до них, з любові до тих, кого вже немає. Так у співпраці з дизайнером Ярославом Приступою з’явився альбом «Зачарована кольором», яким я дуже дорожу.

Я хотів би всім подякувати, що ми маємо можливість тут бути разом. Коли ми минулого разу відкривали виставку Петра Сипняка, була й пані Ольга – я познайомився з нею, взяв її альбом, подивився на картину Зарецького, де вона зображена, і мені було це все так приємно, адже люблю Зарецького... І тут виявляється, що я знайомий і з чоловіком пані Ольги, і з зятем, чим вона була дуже подивована. Отака несподіванка: фактично з родиною художниці ми вже знайомі багато років, а з нею самою я познайомився тільки зараз... 

Усім вам усього найкращого – й завжди запрошуємо до нас у галерею!