До цієї виставки ми йшли доволі довго, хоча склалася вона швидко – по одному телефонному дзвінку. Але поки добивалися до мисткині, минуло біля півтора року, і весь час у голові трималася думка, що виставка Людмили Задорожної обов’язково має в нас прозвучати. 

…Мабуть, усе стається тоді, коли має статися. І саме сьогодні, на третій день Трійці, на свято, на розмаїття природи, світла, дощу, відкривається вернісаж пані Людмили. Що не робота – така скрупульозна, педантична, цята до цяти, тон до тону, де мережаться дні й виростають у велике, добротне, добре, як казали колись, намисто. Й ці мережні дні, цей образ часу, намиста часу, перегукуються з давнім образом сакрального саду, образом духовної й душевної цноти. Розмаїття запахів, краси квіток, пишноти природи... Разом із тим, у пані Людмили за, здається, простими, земними образами якраз і стоїть отой ідеальний, сакральний світ – як сад. Ці квіти й дерева нагадують про моральні й духовні чесноти, котрі ми несемо й на котрих стоїть наш український дух.

…Зараз час війни. Перед тим був час боротьби за становлення нової України. За весь цей час я зрозумів, як кажуть, персонально (бо поки не пройдеш якийсь крок, уже пройдений мільйонами, сам, не зрозумієш істини): ми – нація незнищенна. Що би з нами не траплялося – будемо малювати, будемо бажати виставлятися… Вона ж некомерційна, ця виставка, як і галерея. Тобто це – основне. Ми – нація мистецька, а це ґрунт, на якому все будується.

…Так трапилося (я вже про це не на одній Людиній виставці кажу), що ми з нею близькі не тільки по духу, а й по якихось життєвих зв’язках. Із її чоловіком я разом учився: відразу після війни, у семирічній школі, куди сходилися з десятка ближніх сіл, і ми майже сиділи за однією партою. Так і закінчили школу... З Людою я вчився у знаменитому лаврському училищі. З тих пір ми підтримуємо майже родинні стосунки: вона буває на моїх виставках, а я – на її. 

Щодо виставки, то тут представлено багато давніших робіт Люди, які я не бачив. Вона тримає свій стиль. Сказати, що це національне, українське – так. Але нема певних «плакатних» моментів. І по кожній роботі можна багато розповісти про автора. Адже що б ми не писали – якийсь портрет чи пейзаж – пишемо свій автопортрет, бо виражаємо себе. Людмила – от така, ґрунтовна, в пошуку. Поки не зникає бажання працювати – до тих пір ми живі. Якщо, не дай Бог, воно в художника пропаде – художник пропав. Люда – міцний мистець, національний, котрий шукає і знаходить. І дуже рівноцінні, гарні – класні – роботи! На таких виставках отримуєш радість, отримуєш якийсь заряд, і хочеться йти й самому щось передумати в собі. Це трохи навіть біла заздрість. Так що, Людочко, я тебе вітаю, здоров’я тобі й успіхів!

Ми дуже любимо Люду й її творчість! Не просто Люду, а Люду-мистця. Вона – моя подруга, й я надзвичайно ціную її жіночність, ніжність, тепло, безкінечну доброту. Але коли дивишся на твори… Це нероздільний зв’язок землі, мистецтва й Люди. Вона глибоко закорінена в українську естетику. Вітаємо тебе з виставкою!

Я надзвичайно задоволений, що ми можемо приймати таких чудових мистців, як Людмила Задорожна! І дійсно – так співпало, що виставка відкривається на третій день Трійці. Це зелене свято сьогодні продовжується в нашій галереї. Тож вітаю всіх зі святом і дякую, що ви сьогодні прийшли! Ми будемо й далі прагнути, аби гарні українські мистці завжди були в «АВС-арт».

Шановне, дороге товариство, дуже дякую вам, що прийшли на виставку! Не знаю, що розповідати про себе – про все говорять мої роботи. Тож запрошую подивитися. 

…Хочу одне сказати: в житті найголовніше – це любов, любов до всього. До природи, до людей, до звірів, до комах. І вона робить нас людьми. На нашому шляху завжди є ті, хто нам допомагає. Кожен, мабуть, коли подумає, згадає, що є дуже багато людей, котрі на вашому шляху робили вам добро. І я хочу побажати всім цим людям також добра. Я пам’ятаю абсолютно всіх тих, хто допомагав мені на моєму життєвому шляху... 

Бажаю всім здоров’я, щастя, бажаю пам’ятати цих людей, бути добрими й любити все! Дякую галереї: робота, яку ви робите, – дуже потрібна.