Дмитро Стецько. Акварелі
19 листопада - 7 грудня 2013
Дмитро Стецько – яскравий представник західноукраїнського мистецького андеграунду. Високий, по-спортивному підтягнутий, мовчазний, завжди зосереджений на своєму, дистанційований від зайвої навколомистецької метушні.
Він – не активно медійний у піар-розумінні і надмір не любить про себе нагадувати. Цьому, мабуть, існує пояснення. В Стецька є, на перший погляд, дивна звичка: публічно виставляти свої роботи (живопис, скульптури, графіку) лише один раз на десятиліття. Художник жартує, що така дистанція – непоганий показник, чи тебе не забули. Насправді ж Cтецько – мистець, який принципово тримав і тримає дистанцію щодо будь-якого «поточного» галасу. І за цією, мов скеля, непорушністю стоять роки напружених і бурхливих пошуків, експериментів, синтезів, виходів на нові виражальні можливості.
Коли за дрімучого брежнєвського застою деякі його колеги захекано створювали соцреалістичні лубки, Дмитро Стецько монтував у фактуру камінь, цвяхи, дроти і навмисне йшов в історизм, надаючи йому нових експериментальних виражень. Тепер з історизму можемо усміхатися, але за тоталітаризму він міг бути однією з форм опозиційності та збереження своєї національної самобутності. Стецьків історизм – також особливий і, як це не дивно, дуже далекий від історизму в усталеному значенні, коли задум підпорядковується якійсь чіткій і пафосно-переконливій меті. Для Стецька тематичний ракурс не визначальний, а підпорядкований фактурному вираженню, пошуку нової мистецької мови. Його твори виконані в авангардній поетиці, з алюзіями на палеолітичний наскельний живопис, де, наче в метафізичному тумані, до нас пробиваються ледве зримі контури й силуети коней, людей, зброї. Це наче один з археологічних шарів, на який ми випадково наткнулися, докопуючись до незримих надр минулого.
Контркультурність і цілковита «естетична некерованість» Дмитра Стецька призвели до того, що після погрому виставки художників-аутсайдерів (чи андеграунду) в Ізмайловському парку (1984) в Москві партійні органи взялися за таку ж зачистку і на окраїнах: Стецька позбавили майстерні в Тернополі й не давали можливості творчо працювати, тобто жити з праці художника. Коли 1989-го Дмитро Стецько взяв участь у виставці українського андеграунду, організованій у столиці України київським «Динамо», то й тоді ніби пішов проти течії, обравши мистецький пошук на противагу «правді» доби: як-не-як, стартував час національно-демократичних мітингів, час нових галасунів і трибунів, які згодом потрапили в парламент. Нога в ногу з цим у живописі йшли патетизм, пафос, публіцистичність, риторика. Соцреалізм моментально змінився на нацреалізм. Багато хто оперативно «переорієнтувався». Стецько ж – залишився вірним собі.
Коли на початку незалежності Дмитра Стецька прийняли у Спілку художників України, то на одному з пленарних засідань він запропонував перереєструвати всіх членів організації, вилучивши з неї тих, хто співпрацював із тоталітарним режимом. Коли ж цю пропозицію ніхто не прийняв, Дмитро Стецько покинув лави Спілки і знову залишився самим собою. «Люстрація» від Стецька не пройшла.
Звісно ж, усі ці факти зовнішньої біографії не можуть заступити його біографію внутрішню – інтелектуальну, сповнену цікавих пошуків і нових тем, культурологічних синтезів і неочікуваних можливостей фактури.
Анатолій Дністровий,
письменник
|
| | |
«АБСТРАГОВАНА РЕАЛЬНІСТЬ» 03 червня 2025
Виставка живопису Михайла Надєждіна (1935-2023) представляє спадщину видатного кіровоградського митця до 90-річчя з дня його народження. Ексклюзивно в київській галереї «АВС-арт» експонуються твори майстра 1950-2010-х років, а це – понад пів століття особистих творчих пошуків, що відображають культурно-історичні зміни в суспільстві й державі, з яких постала Незалежна Україна. |
Шимчук Микола
Народився 1949 року в Копиткові біля Рівного. Навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1968-1973). Вчитель за фахом – Р.Сельський.
Заслужений художник України. Професор кафедри монументального живопису ЛНАМ. Народний художник України.
|
|
