Дмитро Стецько. Акварелі
19 листопада - 7 грудня 2013
Дмитро Стецько – яскравий представник західноукраїнського мистецького андеграунду. Високий, по-спортивному підтягнутий, мовчазний, завжди зосереджений на своєму, дистанційований від зайвої навколомистецької метушні.
Він – не активно медійний у піар-розумінні і надмір не любить про себе нагадувати. Цьому, мабуть, існує пояснення. В Стецька є, на перший погляд, дивна звичка: публічно виставляти свої роботи (живопис, скульптури, графіку) лише один раз на десятиліття. Художник жартує, що така дистанція – непоганий показник, чи тебе не забули. Насправді ж Cтецько – мистець, який принципово тримав і тримає дистанцію щодо будь-якого «поточного» галасу. І за цією, мов скеля, непорушністю стоять роки напружених і бурхливих пошуків, експериментів, синтезів, виходів на нові виражальні можливості.
Коли за дрімучого брежнєвського застою деякі його колеги захекано створювали соцреалістичні лубки, Дмитро Стецько монтував у фактуру камінь, цвяхи, дроти і навмисне йшов в історизм, надаючи йому нових експериментальних виражень. Тепер з історизму можемо усміхатися, але за тоталітаризму він міг бути однією з форм опозиційності та збереження своєї національної самобутності. Стецьків історизм – також особливий і, як це не дивно, дуже далекий від історизму в усталеному значенні, коли задум підпорядковується якійсь чіткій і пафосно-переконливій меті. Для Стецька тематичний ракурс не визначальний, а підпорядкований фактурному вираженню, пошуку нової мистецької мови. Його твори виконані в авангардній поетиці, з алюзіями на палеолітичний наскельний живопис, де, наче в метафізичному тумані, до нас пробиваються ледве зримі контури й силуети коней, людей, зброї. Це наче один з археологічних шарів, на який ми випадково наткнулися, докопуючись до незримих надр минулого.
Контркультурність і цілковита «естетична некерованість» Дмитра Стецька призвели до того, що після погрому виставки художників-аутсайдерів (чи андеграунду) в Ізмайловському парку (1984) в Москві партійні органи взялися за таку ж зачистку і на окраїнах: Стецька позбавили майстерні в Тернополі й не давали можливості творчо працювати, тобто жити з праці художника. Коли 1989-го Дмитро Стецько взяв участь у виставці українського андеграунду, організованій у столиці України київським «Динамо», то й тоді ніби пішов проти течії, обравши мистецький пошук на противагу «правді» доби: як-не-як, стартував час національно-демократичних мітингів, час нових галасунів і трибунів, які згодом потрапили в парламент. Нога в ногу з цим у живописі йшли патетизм, пафос, публіцистичність, риторика. Соцреалізм моментально змінився на нацреалізм. Багато хто оперативно «переорієнтувався». Стецько ж – залишився вірним собі.
Коли на початку незалежності Дмитра Стецька прийняли у Спілку художників України, то на одному з пленарних засідань він запропонував перереєструвати всіх членів організації, вилучивши з неї тих, хто співпрацював із тоталітарним режимом. Коли ж цю пропозицію ніхто не прийняв, Дмитро Стецько покинув лави Спілки і знову залишився самим собою. «Люстрація» від Стецька не пройшла.
Звісно ж, усі ці факти зовнішньої біографії не можуть заступити його біографію внутрішню – інтелектуальну, сповнену цікавих пошуків і нових тем, культурологічних синтезів і неочікуваних можливостей фактури.
Анатолій Дністровий,
письменник
|
| | |
«ПІВ СТОЛІТТЯ СЛУЖІННЯ МИСТЕЦТВУ» 30 червня 2026
Галерея «АВС-арт» презентує ювілейну виставку київського художника Андрія Кулагіна, де представлено понад 50 живописних творів майстра. Упродовж пів століття Андрій Кулагін доводить, що віртуозно володіє всіма жанрами: від монументального історичного портрета до найтоншого ліричного пейзажу та лаконічної графіки. |
Флінта Зеновій Петрович
Зеновій Флінта народився 1 вересня 1935 р. на Тернопільщині, (помер 2 квітня 1988,м.Львів). 1959 р. закінчив відділ декоративного розпису Львівського училища прикладного мистецтва ім. І.Труша. У 1959-1965 рр. навчався на відділі художньої кераміки у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва.
|
|
